Розділ «Книга II Мейлань»

Очі його неприродно блищали.

Живі очі.

Точнісінько так само блищав клинок Но-дачі.

Живий клинок.

– Краще б ти вбив мене, – тихо сказали людина Асахіро Лі й Звитяжець Но-дачі.

– Обійдешся, – відповів Я-Єдиноріг.

– Правильно, – погодився Уламок. – Я їм таке нове життя влаштую…

2

…а потім ми довго говорили – години дві або й більше, перебиваючи один одного, вірячи й не вірячи, сперечаючись, погоджуючись, суплячись і сміючись; ми говорили про Кабір і Шулму, про Муніра й Масуда, про життя й смерть… про Коблана, Друдла, Чин, еміра Дауда, Дитячого Вчителя, Шешеза, Ґвеніля, Вовчу Мітлу, про старого Фархада, про руку аль-Мутанаббі, про людей і Звитяжців, про можливе й неможливе, про записки Фаня Анкора-Куна, про старійшин Ради Вищих і Тьмяних батинітів; про Джамуху Восьмирукого і Тьмяного Чинкуеду…

– Більше ніхто не повернувся, – розповідав, аж захлинаючись, Асахіро, і йому вторив Но-дачі, – ніхто з наших… тільки ми й Фаріза з Кундою! Кургай із Шото й Худий Ар-Фасин із двома Саями в Кабірі загинули, а інші де? Де вони?! Хоч хто-небудь!..

– Там же, де і єретики-батиніти Хаффи, Кабіра, Дурбана й Кимени, – переривали їх Кос і есток. – Мовляв, світ не переробиш, навіть під загрозою кінця світу; а ми теж люди. Або: ми теж Звитяжці. Краще й не скажеш. Вирішили, мабуть – поживемо, як слід, а прийде Шулма – то й помремо, як слід…

– Даремно, все даремно, – журився Асахіро.

– Чому ж! – обурювався я. – Нічого не даремно… хоча, звичайно…

Усе ті ж три цікаві зірки мерехтіли за вікном, наближалася північ – на вулиці пробамкали стукалки третьої сторожі, отже, північ настане за дві години – і в мене вже заболів язик, а в Єдинорога – клинок, коли Фаріза й Кунда згадали про головне.

Точніше, про те, що іще недавно було головним для них.

Про те, що змусило їх перепинити нам шлях.

Сьогодні вдень біля базару хлопчак-посильний передав Фарізі записку.

«Настав час розплати, – значилося там. – Цієї ночі о четвертій варті біля занедбаної водойми у кварталі Цин-ерль у східній частині міста. Якщо, звичайно, ти не боїшся. Емрах іт-Башшар із Харзи».

Коли Фаріза прочитала записку й роззирнулася, біля дальньої конов’язі вона побачила Емраха. Якого не пам’ятала в обличчя; вірніше, пам’ятала, але розмито.

Зате шабля Кунда Вонґ чудово пам’ятала Пояса Пустелі, Маскіна Сьомого (нині Тринадцятого), колишнього Придатка якого вона зарубала улітку в Харзі – а Пояс Пустелі блищав у руці іт-Башшара аж ніяк не двозначно.