Розділ «Книга II Мейлань»

А які в них були б діти!..

– Я не його дворецький, – похитнути Косів спокій було неможливо.

– Він мене звільнив. Ще в Кабірі. А вона – вона моя дочка.

Кос подумав і додав:

– Прийомна.

– Причому вся в батька, – кинув Асахіро Лі, зринаючи поруч із ан-Таньєю. – Ось тому без нас вона на побачення не ходить. Без коханого, батька й брата.

Емрах відступив кроки на два й злегка зігнув у колінах свої криві ноги.

Я подумав, що ще півроку тому іт-Башшарові й на гадку б не спало злякатися ось такої нічної зустрічі.

Ніхто б з нас не злякався.

Скільки разів я провадив Бесіди по ночах у Кабірі?

Мої міркування були перервані появою Фарізи. Вона зринула з мороку – висока, гнучка, з копицею розкуйовдженого кучерявого волосся; вона йшла широким, упевненим кроком, і в неї запросто можна було б закохатися…

Якби вона мовчала.

– Гей ти, виродку, – без натяків сказала Фаріза, – ходімо, я тебе вб’ю. Чого витріщився, жабо кривонога?!

Сумніваюся, що після цього Емрахові захотілося б закохатись у Фарізу.

– Зачекай, люба, – втрутився я. – Куди ти так квапишся? Я зараз усе влаштую…

Я став обличчям на південний схід – у небі чітко блищав трикутник Південного Списа, так що помилитися було складно – зробив десять кроків і зупинився біля старої альтанки. Тоді я простягнув руку аль-Мутанаббі й тричі гулко вдарив по крайній лівій опорі.

– Ходімо, – не обертаючись, кинув я.

За спиною здивовано сопів Емрах іт-Башшар.

По-моєму, він готовий був визнати в мені Саїда-на, Главу вчення Батин.

– Ходімо, ходімо, – помахав я рукою йому й моїм супутникам, що стояли поруч із іт-Башшаром. – Час не чекає…