Розділ «Книга II Мейлань»

Я переоцінив свої здібності віддавати накази. І недооцінив змія гордині, що звив свої кільця в Емрахові й Фарізі. Бо Фаріза, озброєна лише своїм лихим характером, накинулася на мене, і я ледь устиг відіпхнути її, пам’ятаючи про Звитяжців у мене в руках, але геть забувши про латні рукавички – так що нещасна Фаріза, задихнувшись, відлетіла назад, і її піймав за халат недремний Кос.

Емрах, рана якого виявилася безпечною, вже встиг на той час підняти Маскіна, і мені довелося відійти від них на крок, тоді ще на один крок; а тоді Тьмяні, отямившись кинулися на допомогу Тринадцятому, але їх зустрів Кос із Заррахідом в одній руці й із Саєм – в інший, Асахіро з Но-дачі й ошаліла Фаріза з паруючою жаровнею в руках…

Їй, по-моєму, було однаково, з ким битися, аби тільки битися. Я, звичайно, маю на увазі Фарізу, а не жаровню.

– Не вбивайте! Не вбивайте їх! – надсадно кричав я, приймаючи на Уламка чийсь меч і відчуваючи, що блазень заледве втримується, щоб не зламати здивовано скреготливий клинок. – Не вбивайте…

По латах мимохіть ковзнуло вістря списа, я підстрибнув, пропускаючи чужу сокиру, що мигнула біля самої підлоги; далі я побачив зовсім незнайоме обличчя, тоді друге – і обидві мої руки в наручах і латних рукавицях опустилися на ці обличчя.

Ага, мало не забув – уздовж передпліччя правої ще лежав Дзютте.

– Не вбивайте! – ще раз крикнув я, й виявилося, що я кричу в цілковитій тиші.

Не те щоб таки в цілковитій – але все ж…

Біля моїх ніг стогнали двоє невдах-батинітів – той, у кого вцілила рука із Дзю, стогнав значно голосніше, – трохи оддалік Кос сидів верхи на ще одному потерпілому за істину Батин, закидаючи йому голову за допомогою Заррахіда; вістрям Сая ан-Танья легенько поколював свого підопічного в потилицю.

Асахіро з Но загнали одразу трьох у куток між стіною й крайньою колоною – вся трійця була озброєна короткими Звитяжцями (двійко кинджалів і один широкий меч ліктя на півтора), так що довжини Но-дачі й виразу обличчя Асахіро цілком вистачало, щоб ніхто й не намагався покинути рятівний куток.

Гірше довелося тому ревнителеві Прихованої Таємниці, у якого вцілила жаровня Фарізи. Утім, ні – найгірше було жаровні, лагодити яку зараз не взявся б і найпрацьовитіший майстер.

Ще четверо батинітів, важко дихаючи, скупчилися оддалік, але нападати не намагалися. Я оглянув Звитяжців, що валялися на підлозі, відзначив, що всі вони живі, й перевів погляд на старого й сиву жінку.

Вони й далі не рухалися з місця.

І так само непорушно спостерігали за всім дворучна сокира юе і двоконечний спис.

Потім високий чоловік переглянувся з жінкою й рушив до мене.

Я міцніше стиснув руків’я Єдинорога.

Це було неправильно – але так я краще відчував за двох.

– Я радий познайомитися з Вищим Ченом Анкором, більше відомим як Чен у Рукавиці, – з ледь помітною усмішкою в голосі сказав старий. – Також я радий познайомитися з його достойними супутниками. Мене звуть Вардан Сач-Камал. Я – Саїд-на, Глава вчення Батин.

– Я радий познайомитися з Мейланьським Єдинорогом, – привітно мовив Звитяжець Юе, схиляючи хвилясте лезо, яким закінчувалося його ратище.

– Якщо не помиляюся, ви родич Ковзкого Перста? Дуже, дуже відома родина… Також вітаю ваших шановних супутників. Я – Юе Сач-Камал, якого іноді називають Одним.