Розділ п’ятий Зізнання за ґратами

Сильно сіпнулося віко.

Першою була думка — йти назад, хай буде, що буде. Бо той, хто сидів у новенькому відкритому автомобілі, поставленому біля бровки хідника, по Климову душу приїхав, не інакше. Навіть уже відступив на півкроку.

Потім поправив капелюха, міцніше насунувши на голову, й рішуче ступив до автівки, не чекаючи, поки гукнуть.

— Доброго дня, пане комісаре. Давно не бачились. Яка приємна несподіванка.

— Я не думаю, що вона буде приємною для вас, — відповів Марек Віхура з переднього сидіння. — Кого-кого, а вас не думав зустріти тут. Сідайте, прокатаю до комісаріату на новенькому авті. Кажуть, мені за статусом належить. Але я не оцінив поки, бо трясе й підкидає, курва.

— Так мені не треба до комісаріату.

— Треба, — тон комісара не лишав можливості для заперечень. — І радійте, що я не заарештував вас, як того дехто вимагав.

— За що?

— Сядьте вже, пане Кошовий! — гримнув Віхура.

Й після того скривився, мимоволі торкнувшись рукою спухлої, як тільки тепер помітив Клим, правої щоки.