Розділ п’ятий Зізнання за ґратами

— Чому? Самі ж кажете — не надавали їм тієї ваги, якої варто надавати справжнім любовним стосункам.

— Та знаєте, я вже в певному віці й певному статусі, аби дозволяти ось так, запросто, поривати зі мною, немов із остогидлим нікчемним хлопчиськом! Я спробував пояснити це Агнешці, й ми посварилися.

— Чекайте, — Клим застережливо підніс пальця вгору. — Я не помилюся, якщо припущу — сварка трапилася незадовго до її вбивства?

— Саме так, — визнав Сілезький. — І це невідьзвідки знає комісар Віхура. Ось і має ймовірний мотив. Мені, мовляв, не до вподоби, як поводиться зі мною юна особа. Татові мільйони її не виправдовують. Крім того, комісар вважає, що то я побив її.

— Агнешку Радомську… побили перед смертю?

– Її били раніше, — твердо мовив пан Густав. — Коли зовсім точно, її шмагали. Віднедавна я почав помічати смуги на її тілі. На спині, стегнах… Розумієте, за яких обставин?

— Не треба аж таких докладних пояснень, — кивнув Клим. — Агнеля щось про це говорила?

— Звичайно! Не твоє діло — ось що говорила! Такою самою не моєю справою був кокаїн. Хоча похвалюся: десь за місяць після того, як між нами почалося, я заборонив нюхати його, принаймні — в моїй присутності. Якщо вона десь окремо від мене бавилася, мене то не обходило.

— Ви сказали комісарові про оцю її пагубну пристрасть?

— Признання нічого б не змінили загалом. — Сілезький знову розвів руками. — Навіть навпаки, зробило б мої справи ще гіршими, ще безнадійнішими.

— Чому?

— Не знаю, як поліція, але сам Радомський напевне заявив би, що я оббріхую свою жертву. Який батько хоче, аби його доньку називали кокаїністкою? З нього досить і нашого таємного зв’язку, дуже сильний удар. Тепер ви розумієте, пане Кошовий, що я мав на увазі, відповідаючи «і так, і ні», коли ви спитали про ворогів панни Агнелі? Вона жила подвійним, якщо не потрійним, життям. Я ризикну припустити, що вона часом була більшим ворогом собі, аніж комусь іншому. Те, що ми були коханцями, не єдина її таємниця. Причому, погодьтеся, не найчорніша.

— Ви знаєте ще якісь, пане Сілезький?

Він показав Кошовому зовсім не звичну для себе посмішку, в якій вгадувалося забагато печалі. Зараз Густав нагадував втомленого життям батька, котрий покладав на дітей великі надії, натомість отримав чимало розчарувань.

— Я нині занадто відвертий. Та що поробиш, інакше ви не зробите ані кроку в потрібному нам обом напрямку. Бо ось іще зізнання: ми зустрічалися потай і лише тоді, коли того бажала Агнеля. Звучить дивно, та повірте: за своє життя я мав безліч жінок. Хтось дозволяв собі кохати мене задурно, більшість — платні кобіти та тимчасові утриманки. Родини я не мав і не хочу. Але те, що виробляла панна Радомська… — на мить Сілезький примружив очі: — Вона тішилася зі свого вміння. Вимагала, аби я вголос визнавав її кращою за інших. То була пристрасть з мого боку, тваринна пристрасть. Чого домагалася Агнеля, треба здогадуватися аж тепер. Тоді я про те не думав. Навряд чи з кимось матиму подібні відчуття. Це кажу вам, пане Кошовий, як мужчина мужчині.

— Для чого? Це так важливо?

— Маєте вирішити самі. Ми взагалі-то говорили мало. А як говорили — про що завгодно, окрім Агнелі, її життя, її вподобань. Які ще мала таємниці за межами публічної сфери чи наших стосунків у ліжку — не знаю. Та напевне мала. Повитягавши та розгадавши інші, виявите справжнього вбивцю. Мені нема чого більше вам сказати, — враз тон Сілезького знову зробився діловим. — Усе, що треба, кажіть Тимі. Тільки йому. В наші справи, самі розумієте, нікого посвячувати не треба. Чекаю гарних звісток чимскоріше, пане Кошовий.

Вони не тиснули руки при зустрічі, тож Клим не простягнув свою на прощання. Вже думав, як би гукнути наглядача, та з того боку ніби знали — повернувся кілька разів ключ, важкі двері прочинилися. Сілезький уже сидів на ліжку, дивлячись на заґратований прямокутник, і Кошовий залишив камеру.

Назад, як здалося, йшли швидше. Як і раніше, наглядач не зронив по дорозі ані пари з вуст. Лиш підвів Клима до виходу, кивнув, і той вийшов назовні.

Глянув перед собою.