Розділ п’ятий Зізнання за ґратами

У ніч, коли на тендітну шию панни Агнелі накинули тонкий шкіряний пасок і задушили, лишивши тіло на загальний огляд у власному автомобілі біля власного будинку, у Львові, на Клепарові, під залізничним мостом убили ще одну людину.

Хтозна, може, десь у іншому місці ще когось закатрупили. Але тієї ночі чоловіка під мостом застрелив пан Сілезький, власною рукою. При цьому були Єжи Тима і ще двоє чоловіків, котрі працювали на Густава. Жертвою став шахрай з Любліна, котрий два місяці, як проводив зухвалі оборудки на чужій території, причому ігноруючи всі закони. Вони ж вимагали, аби кримінальник отримав від Сілезького дозвіл «орати» підпорядковану йому територію Львова й, головне, віддавав частку здобичі. Зухвалець же не просто ігнорував порядки, котрі були не суто місцевими, а діяли всюди, де промишляють злочинним ремеслом. Він кинув виклик іншим колегам пана Густава. Тому шахрая поставили поза законом, відкрили полювання, злапали й приволокли під міст на Винницю [29] й там провчили.

Вірніше — забили на смерть.

Стріляв Сілезький, вирішивши цього разу не доручати нікому брудну роботу. Люблінський шахрай кинув виклик особисто йому, плюнув у лице. Втиратися Густав не мав наміру — в таких випадках громада не зрозуміє, якщо ватажок не виконає власний вирок особисто. Потім тіло за наказом Сілезького запхали в мішок із камінням і втопили в озері неподалік. А далі до світанку пиячили в одному з приватних будинків на Замарстинові. Тож звістку про вбивство коханки Сілезький почув мало не останнім у Львові, прокинувшись далеко по обіді.

— Тепер ви розумієте, пане Кошовий, чому я не можу довести своє алібі комісарові?

— Не розумію, чому ви призналися мені.

— Вам — безпечно. Оце і є частина тих знань, котрі мусите мати.

– І за володіння якими ризикую життям?

— Саме так, — розвів руками Сілезький. — Тима не сказав вам цього при зустрічі, бо не мав права. Але за вашим бажанням він дасть наказ виловити труп із озера й показати вам.

— Дякую, але звільніть від цього.

— Тобто ви мені нарешті повірили?

— Що ви не вбивали панну Агнешку, бо в цей час убивали далеко від Пекарської іншу людину? Вірю. Ще й передбачливо мовчу, що за такий злочин так само мала б бути кара…

— То ви збираєтесь мене карати? Чи раптом соромити, пане Кошовий?

— Порожні розмови, — тепер Клим перейшов на діловий тон.

— Цілком із вами згоден. Судити мене вільний хто завгодно, але має бути закон. Люблінського шахрая навіть не шукають. Якби й шукали, без тіла нічого б не вдіяли. Аби вивудили мішок із дна, треба ще довести мою провину. І взагалі, що вам до того?

– І то так, — зітхнув Клим. — Тепер давайте ближче до вашої загиблої коханки. Чому подумали на вас?

— Хтось доніс у поліцію про нас. І під тиском доказів я визнав наш зв’язок. Але це — єдине, в чому я признався тут. Таємні інтимні стосунки з багатою й трошки божевільною повнолітньої панною — не кримінал. Навіть наша різниця у віці не злочин. Ваша знайома, пані Магда Богданович, була молодшою від свого покійного чоловіка на двадцять п’ять років. Або скажу інакше — на чверть століття, бачте, зовсім не так буденно звучить. Тож хіба важливою в нашому із Агнелею випадку є різниця у тридцять років.

— Вона годилася вам у дочки.

— А ви, пане Кошовий, великий мораліст?

— Господь із вами, пане Сілезький! Не хотів би ним бути. Але ж суспільна думка…