Розділ тринадцятий Муха в окропі

Муха в окропі

Наступного дня, ближче до вечора, Кошовий терпляче чекав Дану Лилик там, куди покликав напередодні запискою: прогулювався біля пам’ятника Корнелю Уейському [37] на Академічній.

Сказати чесно, настрій у Клима на той момент був не найкращим. Найбільшою прикрістю була неможливість перенести цю зустріч чи взагалі скасувати її. Молода й надзвичайно обізнана панна поки була єдиною, хто справді допоміг йому просунутися хоча б кудись. Вірніше, Кошовий відчував — він на правильному шляху, лиш дорога ця, поза сумнівом, розбігалася численними стежинами, й ніхто, крім Дани, не міг указати потрібну. Довести справу до кінця Клим мусив: уклавши мир із Магдою, проблеми не вирішив. Адже це не звільняло його від зобов’язань, навішаних людьми Сілезького, а з ними домовитися можна лише в один спосіб — дати те, чого хочуть.

Отже, попри хвилі неприємностей, котрі накрили від учорашнього вечора, Кошовий мусив рухатися у своїх пошуках далі. Розуміючи: всі проблеми прямо й непрямо здобув, бо не міг відмовитися від пропозиції Єжи Тими. Та де, яка там пропозиція, пора навчитися називати речі своїми іменами — Клим виконував наказ кримінальників.

Через те й страждав, водночас крутячись мухою в окропі.

Почалося все напередодні ввечері. Повернувшись до себе на Личаківську, застав несподівану картину: Бася, повністю вбрана, у верхньому одязі та капелюшку, сиділа в передпокої, витягнувши туди крісло з кімнати, частково пристосованої під кабінет ще адвокатом Сойкою. Поруч стояли її спаковані валізи. А двері в помешканні були прочинені навстіж демонстративно, аби Кошовий зміг, зайшовши, побачити напівпорожні шафу й шухляди комода. Побачивши його, Бася неквапом підвелася, її погляд не віщував нічого доброго.

— Прошу запитати, пане Кошовий, що все це означає, — вона театральним жестом, немов відпрацьовуючи мізансцену, показала на гірку своїх зібраних речей.

— Чого раптом так офіційно? — Клим спробував прийняти гру, хоч розумів — тут не вистава. — І, до речі, кохана, що це все означає? Ти зібралася на гастролі?

Бовкнув — й тут же пошкодував.

Ступивши до нього впритул, Бася не заговорила — засичала:

— Гастролі, кажете? Кохана, кажете? Ви волите знущатися з мене, пане Кошовий? Чи ви думаєте — Львів досить велике місто, аби можна було приховати свої походеньки?

— Про що ви говорите? — Клим теж мимоволі перейшов на «ви». — Басю… Пані Басю, я зовсім нічого не розумію.

— З вас кепський актор, пане Кошовий, — тепер вона випромінювала презирство, і це так само не виглядало грою. — А таємний коханець ще гірший. Матка Бозка, ви такий самовпевнений, так вірите у власну безкарність і те, що всі довкола сліпі й глухі, що навіть не завдаєте собі праці ховатися!

— Басю, — він вирішив, що зараз даремно «панькається», — я ні від кого ніколи не ховався, й від самого початку наші стосунки були відомі всім, хто… — Клим запнувся, добираючи потрібних слів: — …хто мав би про них знати. Чому й від кого я повинен ховатися? Хто й що вам про мене наплів? Здається, раніше ніколи нічого подібного між нами не виникало.

— А дарма! — вигукнула Бася. — Наївна й дурна, я вам вірила! Ні, перепрошую, то не ви самовпевнений — то я такою була до сьогодні! Так упевнена в собі, у тому, що ви зі мною не станете шукати собі нічого іншого, — пиха мені очі закрила! Вона ж затьмарила розум!

Клим остаточно перестав будь-що розуміти. Втома після непростого дня дала про себе знати, й терпець урвався.

— Басю, досить кружляти! — вигукнув він, знову переходячи на звичніше «ти». — Кажи вже! Якого, вибач, дідька тут відбувається?

— У вас нема мужності признатися самому? — Вона покивала з виразом удаваного розуміння. — Отож! Усі чоловіки — страшенні боягузи! Навіть ті, кого ти необачно вважаєш найкращим серед інших! Вас бачили з нею!

— Та з ким?!