Розділ сімнадцятий Поцілунок для Естер Шацької

У цій родині завжди вітали Клима як бажаного гостя. Естер, господиня дому, котра тримала велику гамірну родину водночас любляче й до пищання міцно, спершу прийняла чужинця трохи насторожено, хоч і виявила належну гостинність. Проте що тісніше зближувалися Клим та Йозеф, що міцнішою ставала їхня дивна дружба, тим частіше пані Шацька в присутності Кошового вказувала: він позитивно впливає на Шацького. Вони за час знайомства не так часто встрявали разом у прикрі, хоч цікаві пригоди. Але все одно Естер, яка до того була категорично проти, аби її чоловік кудись устрявав навіть у межах Краківського базару, тепер говорила: вже звичайне спілкування з паном Кошовим робить Йозефа відповідальнішим, ніж раніше.

Клим намагався не сперечатися. Знав непросту історію як родини Шацького, так і Боярських, з яких походила Естер. Насправді за її часто показною суворістю ховалася навіть не так ніжність до чоловіка, як бажання захистити й, відповідно, страх одного разу втратити. До того ж пані Шацька вирізнялася прагматизмом, відточеним навіть для єврейського характеру, для якого прагматичність — ледь не вроджена риса. Діти не мають рости без батька, вважала вона, й ніби нічого нового, аби не одна поправка від Естер: тато може нічого не робити. Взагалі нічого, просто бути присутнім у помешканні. Вже одне це мусило викликати в дітей повагу до нього.

Тому коли Шацький хворів, а траплялося це останнім часом дедалі частіше, Естер квоктала довкола нього, ніби він був немовлям. Недужий тато подавався дітворі подобою святині, і саме в такі моменти Йозеф міг на час, поки слабує, мати в родині більше прав на вирішальний голос, аніж Естер, котра використовувала подібне право частіше й, визнавав Клим, успішніше.

Нинішньої осені Шацький ще не хворів, через те був менше захищений від нарікань своєї фейгале. Пані Шацька завжди знаходила, за що насварити чоловіка. Причому перетворила це на повсякденну звичку. Тож сторонній, побачивши й почувши манеру спілкування усіх Шацьких, включно з дітьми, між собою, міг подумати — тут постійні конфлікти. Хоча все було зовсім навпаки. Стосунки Шацьких являли собою красномовну ілюстрацію приказки про те, що милі лише тішаться, коли сваряться.

Кошовий не знав, куди подіти себе після розмови з Даною. Вона, як завжди, не дозволила себе проводити, тримаючи не знати, від кого перейняту марку жінки-загадки. А зерно сумніву, посіяне дівчиною, почало проростати так швидко, що Клим не міг та й не бажав лишатися з цим сам на сам. Ні з ким же, крім Шацького, поділитися сумнівами не міг.

Навідавшись без попередження, був прийнятий радо. Проте скоро зрозумів: Йозеф таки недаремно пішов тоді з дому. Підозри підтвердилися: клопіт створили нащадки, і Шацький всіляко ухилявся від участі у вирішенні проблеми.

— На нього скаржиться меламед [40]! — заявив він, тицяючи пальцем у Шмуля, найстаршого з чотирьох дітей та старшого з хлопчиків.

Другий, Даніель, народився три роки тому, і його сестри, Рива та Іда, відчайдушно змагалися між собою за право глядіти братика якомога менше часу. В жодної не виходило, бо Естер намагалася вправно та справедливо розділити обов’язки між доньками. Кожній доводилося докладати чималих зусиль та виявляти неабияку хитрість, аби за першої ж нагоди перекинути Даніеля іншій, і щоб при тому їй за це не перепало на горіхи від мами.

Переступивши поріг, Кошовий зрозумів: сьогодні старшу з сестер, Риву, переграла молодша, Іда. Дівчинка прожогом вибігла з помешкання, ледь не збивши Клима з ніг, а навздогін неслося розгніване: «Шикса!» [41] та наказ Естер, котрий не брався під сумнів:

— Риво, візьми, нарешті, Дені, щоб ти мені була здорова! Його треба перевдягнути!

Дівчинці йшов чотирнадцятий, і вона ставала дедалі більше схожою на матір, хіба не така широка в талії. Сама Естер, не стара ще жінка, яку роздали чотирикратні пологи, саме збиралася на вихід, поправляючи забране у тугий вузол волосся кольору свіжої смоли. Більшість єврейських жінок, котрих доводилося бачити Климові, рано сивіли. Пані Шацька була винятком.

— Та, мамо, він виривається! — кричала Рива. — Для чого його брати, коли Дені вже може бігати сам!

— Може! — легко погодилася Естер. — А чи він думає, куди бігти? Забіжить у таке місце, де або надибає лихо, або лихо надибає його! Такій малій дитині будь-яка дрібниця може видатися лихом! Матимеш своїх дітей, тоді побачиш.

— А я не матиму своїх дітей!

— Вей, яка ж ти шая [42]! — закричала Естер. — Тобі не соромно перед паном Кошовим? Пане Кошовий, ви колись чули таке від цієї мішигіне [43]?

Клим вирішив промовчати, бо відповіді від нього в подібних випадках ніхто й не чекав. І взагалі, його більше зацікавив випадок зі Шмулем. Адже старший син, якому недавно минуло п’ятнадцять, завжди вважався татовим улюбленцем. Моменти, в які Шацький гнівався на того, випадали вкрай рідко. Схоже, зараз був саме такий, і тягнулося все не перший день.

— Ви так відразу з порога, — промовив Клим, знімаючи капелюха. — На мене в гімназії так само скаржилися вчителі. Пам’ятаю, був у нас викладач латини на прізвисько Сметана…

— Йой, та про що ви мені говорите! — перебив Шацький, відмахуючись, мов від комара. — Хіба ви тікали з уроків?

— Тікав, — чесно признався Кошовий і тепер глянув на Естер, ніби шукаючи підтримки. — Особливо, шановне панство, я грішив тим саме у Шмулевому віці.

— Але ж ви не тікали три тижні! — заявила пані Шацька, вмить забувши, куди збиралася. — Цей шейгиць [44] каже меламедові, що в нього хворіє хтось із родини і без його допомоги не обійтися! Вдома ніхто не підозрює, що Шмуль раз по раз робить всіх хворими, що є поганою прикметою саме по собі. Добре, що ти нікого з нас не поховав!