Розділ дванадцятий Прийшов із миром

— Ви сказали — бідна багата дівчинка?

— Статки пана Леона не ощасливили його доньку. Агнелі весь час чогось не вистачало. Маючи відразу все, вона хотіла ще більше. Й таким бажанням не варто шукати особливих пояснень. А ми, всі, хто був поруч, вірніше — всі, із ким поруч вона була, цього не помічали. Або не хотіли. Мені здається зараз, що всі в чомусь винні перед нею. Принаймні, я такої думки про себе.

— Блукаючи в чужій душі, блукаєш у пітьмі, — мовив Клим. — Хтозна, чим вона керувалася, що в неї в голові.

— У серці, — поправила Магда. — В серці Агнелі не було нікого. Звідси — сумнівні компанії, таємні знайомства, дивні й не завжди безпечні коханці. Її вбило оте саме, друге життя. Я справді вдячна вам, пане Кошовий.

— За що?

— Добре зробили, прийшовши з цим до мене. Я, звісно, збережу таємницю, хай Агнелю ніхто не знає такою.

— Ну, хтось та й знає. Отже, мир, пані Магдо?

Вона зробила затяжку.

— Перемир’я. Так буде правильно, Климентію. Але ж у вас є мета, чи не так? Я трошки вас вивчила. Ви ж не просто відкрили мені очі на темний бік життя Агнелі.

— Авжеж, — погодився Кошовий. — І давайте поясню.

— Слухаю.

Кошовий, поклавши сигару на край попільнички, взяв фотографії.

— Не хочете роздивитися їх знову?

— Чоловіки, бачу, отримують від подібного задоволення.

— Самі по собі жіночі тіла не огидні. Недарма художники в усі часи воліли малювати натурниць значно частіше, ніж натурників. Та ви праві: чоловіки дивляться на жіночі принади інакше, ніж жінки. Я дозволив собі уважно вивчити всі зображення. Й посортувати їх.

— Прошу?

— Обличчя заховані за масками, — терпляче пояснив Клим. — Тіла ж виставлені напоказ. І, зокрема, груди мають різну форму.

— Фу.

— Я кажу щось непристойне, пані Магдо?

— Ми з вами зараз ніби в анатомічному театрі. Говоримо не про живих людей, а наче про комах.