Розділ дванадцятий Прийшов із миром

— Ні. Краще до вас. У мене при собі речі, які краще не бачити стороннім навіть випадково.

На підтвердження своїх слів Клим красномовно гойднув портфелем у руці.

— Гидота.

Іншого Кошовий від Магди не чекав. Тим не менше, вона уважно роздивилася кожне принесене ним у портфелі фото, потому перебрала взяті з вілли книжечки. Одну, з прізвищем Захер-Мазоха на обкладинці, розгорнула, перебігла очима по сторінках, стиснула губи.

— Про це я чула. Його тато колись був поліцай-президентом, його згадував мій покійний чоловік. Особисто не знав, ясна річ, але залишив спадок для поліцейських. Та мова не про це, — вона відклала книжки вбік, поруч із фотографіями. — Для чого ви принесли мені все це? Після такого хочеться негайно помити руки.

— Навіть якщо одна з жінок, зображених тут, — ваша добра молодша подруга Агнешка Радомська? Ви називали її не так давно близькою, ледь не рідною людиною.

Насупивши брови, Магда знову зиркнула на стосик світлин.

— Звідки ви знаєте?

— Пані Магдо, я прийшов заради цього, — спокійно почав Кошовий. — Дозвольте розказати вам історію, не називаючи жодних імен, згадуючи лише панну Агнелю. Вона коротка, не надто пристойна, але правдива. Готові слухати?

Вона ще раз глянула на фотографії і книжки, потім — на Клима.

— Я вас слухаю.

Поки говорив, Магда не втручалася, чемно й чесно дослухала до кінця. Посидівши в тиші якийсь час, підвелася, мовчки пройшла в спальню, причинивши за собою двері. Побула там недовго, повернулася з цигаркою в довгому мундштуку. Кошовий метушливо підніс їй запаленого сірника, вона так само мовчки кивнула на знак подяки, примостилася біля вікна. Проклала руку на ебонітову трубку телефонного апарату, ніби збиралася телефонувати комусь. Та потім, погладивши, ніби пестить домашню тваринку, забрала руку. Далі не мала наміру щось говорити, і Клим, витягнувши з внутрішньої кишені піджака сигару, поцікавився:

— Дозволите теж?

— Прошу дуже.

Тепер вони пахкотіли вдвох.

— Я погано знала Агнелю, — мовила Магда нарешті, дивлячись у темне вікно. — Звісно, якщо ви не брешете. Але не думаю.

— Дякую.

— Знаючи вас, пане Кошовий… Маєте погану вдачу — витягати на поверхню різний бруд. Він виявляється правдивим, хоч чистішою історія від того не стає. Правда не очищує. Це поширена помилка, і ви щойно довели мені це.

— Ваше ставлення до Агнешки Радомської змінилося?

— Чому? Навпаки, тепер мені ще більше шкода бідну багату дівчинку. Знаєте, — Магда повернулася до Клима, — на неї це схоже. Часом, у глибині душі, я підозрювала щось подібне. Та гнала від себе погані думки.