Розділ «Повість п’ята. Роду «Худого», татарський бранець, козак, отаман, наказний гетьман, боярин, державний злочинець»

І раптом з переднього воза, такого ж простецького, на якому теж у серм’язі і теж закованого в залізо по руках і ногах везли отамана Івана Заруцького, почувся сильний і, на диво, молодий голос:

Обізвався козак молоденький:

«А я твоє відерце дістану

І з тобою на рушничок стану».

Жінки, які йшли за возом цариці (йшли просто так, з дива-цікавості, бо де ще таке побачиш — на селянському возі везуть царицю), йшли й лементували, як лементують жінки, коли разом зберуться та ще є на що подивитися і про що язиками почесати; раптом одна по одній позатихали, позатихали, вслухаючись у слова незнайомої їм пісні і мови якої вони теж не знали, а тоді ріжками хусток потяглися до очей...

Сльозинки витираючи — і де вони взялися? Чи вітер порошинок наніс? — головами в розпуці хитали, і здавалося їм, що й вони разом з царицею та з її отаманом козацьким співають-голосять:

«А я твоє відерце дістану,

І з тобою на рушничок стану»...

Міркуючи над дивною, майже неймовірно-фантастичною і в той же час реально-історичною долею Марини, менше щасливою і більше трагічною, з високими злетами і тяжким падінням у прірву, з якої вже не було їй вороття, я почувався точнісінько, як Поет, коли Він в одному зі своїх творів гірко вигукнув:

Неначе цвяшок в серце вбитий,

Оцю Марину я ношу.

Давно б списать несамовиту

Так що ж? Сказали б, що брешу,

Що на панів, бачиш, сердитий

Та все такеє і пишу...

Хоч на панів я ніколи не був сердитим (у них, як кажуть, своє життя, у мене своє), але Марину довго носив — неначе цвяшок, в серце вбитий. І чого б це? Та й хто вона мені? Графиня юна, віддалена від мене чи не на 400 років, а бач...

Але, як читач уже переконався, таки «списав несамовиту». Воістину — несамовиту, тож і вживаю ці слова не для літературної красивості.

Залишилося найтяжче — фінал.

І я мушу і його списати, бо все ще — все ще — «Неначе цвяшок в серце вбитий, / Оцю Марину я ношу...»

Тож мушу, мушу і фінал списати.