Розділ «Повість п’ята. Роду «Худого», татарський бранець, козак, отаман, наказний гетьман, боярин, державний злочинець»

Иногда кол вбивали до тех пор, пока он не протыкал насквозь тело осужденного, словно вертел, но такое было очень редко, так как означало бы быструю смерть. На практике чаще всего кол вводили до тех пор, пока он не разрывал кишки, после этого его устанавливали в землю.

В Африке схожая казнь пользовалась широкой популярностью. Зулусы использовали казнь для воинов, проваливших выполнение своих заданий или проявивших трусость.

На Руси эту казнь любил Иван Грозный, не забывал про нее и Алексей Тишайший, рассаживая рядами на колья участ­ников восстания Разина, Петр І. Последний, узнав о связи его постриженной в монахини жены, Авдотьи Лопухиной, с майором Глебовым, пришел в дикую ярость от ревности. Глебов получил все: дыбу, пытку огнем, капанье воды на темя, кнут. Затем «...его посадили на кол. Так как дело было зимой, его, уже сидящего на колу, укутали в шубу, на ноги ему надели теплые сапоги, нахлобучили шапку, опасаясь, что он слишком быстро замерзнет. Глебов промучился почти 30 часов. Все же он нашел в себе силы, когда Петр подошел к колу, изругать своего мучителя и плюнуть ему в лицо...».

(Садовили на палю своїх противників поляки, турки, також і запорозькі козаки.)

«Еще в XVIII веке на Руси смазанный смолою кол загоняли в задний проход конокрадам. В наше время встречаются упоминания об этой казни, так, в 1991 году в центральной тюрьме Багдада сотрудники иракской службы безопасности посадили на кол женщину, обвиненную в шпионаже.

Это была одна их самых зверских казней, какую только могло придумать человеческое воображение. Как ни странно, даже в наши дни она продолжает использоваться...»

Івашко (Іванко) Заруцький родом з українського Тернополя (хочби там яка вуличка була нині названа його ім’ям!), турецький раб, донський козак, отаман, український наказний гетьман, боярин, один з найвідоміших сподвижників Марини Мнішек, її захисник і остання її любов, був посаджений на палю в листопаді 1614 року за Серпуховськими воротами, за Москвою-рікою.

На те дійство — посадження на палю — збіглася дивитися чи не вся Москва (видовиськ тоді було мало — життя суворе, — а тут така потішна подія, що од неї аж мороз по спині йде!).

Смерть свою жахливу, мученицьку Іван Заруцький зу­стрів мужньо — з його закривавлених вуст не вихопився жодний стогін. В останні години свого кінця, що його і кату не побажаєш, згадував він свою далеку батьківщину, звану Тернопіллям. Терну там і справді росло багато, і він малим часто з дітьми бігав за містечко рвати тернові ягідки — солодко-кислуваті. Кров у нього йшла з рота, а йому на смак здавалося, що то він ласує сизим, аж темно-синім терносливом (терновищ у його краї було пребагато.) Коли б він жив пізніше і знав Тараса Шевченка, то, подумки прощаючись із далеким своїм краєм, повторив би його рядки:

Заросли шляхи тернами

На тую країну.

Мабуть, я її навіки,

Навіки покинув.

Мабуть, мені не вернутися

Ніколи додому...

— Характерник!!! — кричали екзекутори, відбігаючи від палі, на якій був піднятий отаман. — Його на гостряк наштрикнули аж до самого горла, а він... Він — пойот!.. Чаклун!!! Істинний колдун!!!

Характерниками колись на Україні називали чаклунів, чарівників. Особливо ж козаків. («Дід мій був запорожцем... І був він великий характерник: знався з відьмами, з чортами...» — Стороженко.)

В народній уяві українців усі козаки були неодмінно характерниками. Себто людьми, які володіли надприродними здібностями. А це такі люди, які у вогні не горять, у воді не тонуть, шабля їх не бере, кулі їх не пробивають...

Одчайдухи такі, яких і світ ще не знав! Усе людське їм ніпочім! І страх, і біль. Нічого вони не бояться, болю не знають і ніколи його не відчувають. Кожен з них має ще й верцадло (дзеркало чи що?), яким він бачить навколо себе на десятки верст (вочевидь, магічний кристал) — що діється під землею (у землі), на великій глибині під водою, що твориться у небі, у всьому світі білому. Такий козак «перевернеться в сокола, полетить до ворога, все розвідає, все дізнається, а тоді як ударять запорожці по татарві!..».

«Запорозькі характерники могли непомітно для сторонніх залазити й вилазити з геть зовсім зашитого мішка, відмикати будь-які замки одним дотиком руки, без ключів. Вони без остраху брали в руки розпечені ядра, кулі, могли вмить перевертатись у вовків, хортів, котів. Уміли привертати до себе віру людей, бо мали в собі силу: знали, чим лікувати тяжкі хвороби, вміли напустити й страху на людину.