Розділ «Повість п’ята. Роду «Худого», татарський бранець, козак, отаман, наказний гетьман, боярин, державний злочинець»

Більше їм не випаде так ладком і з любов’ю співати одну пісню (будучи з України, Заруцький знав багато українських пісень), і той день запам’ятається їм на все життя.

Але обом їм навіть кохання вже було мало.

Обоє тоді ще вірили, що здобудуть Кремль. Вірили, хоч віра та — особливо як з’явилося друге земське ополчення, — і стала примарною. І це вони зрозуміли — кожен окремо, хоч разом ту зневіру й не висловлювали, аби не вбивати віру одне в одного...

«Новий літописець» писатиме, що «Заруцкой же, слыша под Москвою с своими советниками, что пошол из Ярославля со всею ратью князь Дмитрий и Кузма, и собрався с казаками с ворами мало не половина войска и с под Москвы побегоша. И пришел на Коломну Маринку взявши и с Воренком, с ее сыном и Коломну град выграбиша. Пойдоша в Резанские места и там многу пакость делаша. И пришел, ста на Михайлове городе».

Також і автор «Піскаревського літописця» писав, що Заруцький утік «на Коломну, к женке, к Маринке» і що подався він туди «с невеликим людьми, а оттуда уже в город Сапожок и Михайлов и там стал ворочати».

На той час Михайлов був добре укріпленою фортецею на кордоні Рязанських і Тульських земель. Отаборившись там, Заруцький відрядив один із загонів узяти Переяславль-Рязанський, але під Мервіним острогом (нині в межах Рязані) посланий загін зазнав великої поразки від воєводи Мирона Вельяминова — буцімто тільки в полон їх потрапило 727 чоловік, не рахуючи «кошів» (обозу) та «наряду» (артилерії).

«И стал там воровати...»

«Воровати» — це на тодішньому жаргоні означало не красти, а, як би ми сьогодні сказали, займатися політичною діяльністю. Адже «ворами» на Русі називали, як уже раніше мовилося, не лише представників кримінальних структур, а й також всіх бунтівників, типу Разіна, Пугачова, Болотникова та їм подібних, відомих і маловідомих; зрештою, екстремістів. Тому й Дмитрій Другий був названий вором, а сина його (і Марини Мнішек теж) за аналогією з прізвиськом батька — назвали «ворьонком». Хоча до чого тут кількох років від роду безневинна дитина, яких узагалі слов’яни називали безгрішними, янголами?

А суть у тому, що мати того малюка все ще претендувала на роль російської цариці (якою вона, між іншим, і була за правом вінчання на царство), і цього виявилося досить, аби прозвати її новонародженого сина «ворьонком», таким собі політичним діячем із соскою в роті, бунтівником-зловмисником і на довершення екстремістом! А все тому, що його мати проголосила своє дитинча спадкоємцем престолу і в майбутньому, зрозуміло, російським царем — за сприятливих обставин. Та ще й враховуючи, що претензії Марини Мнішек на трон у Кремлі підтримував досить активно й дієво отаман Іван Заруцький зі своїми козаками. А це вже була військова сила з політичними претензіями. Ще й нині пишуть, що коли Марина Мнішек після загибелі Лжедмитрія Другого пристала до козаків Івана Заруцького, то для неї, мовляв, «почалося нове, повне пригод життя — у стані козацької вольниці», що «там, у шатрі отамана, знайшла свої перші іграшки її дитина, трирічний хлопчик, якого Заруцький со товариші, не довго думаючи, проголосили царем. Але всерйоз цю кандидатуру, крім козаків, ніхто не розглядав» («100 великих казней». — Москва: «Вече», 2000).

Життя цариці Марини Мнішек у стані козацької вольниці, життя суцільних переїздів і військових сутичок, наступів і втеч, навряд чи було повне пригод (та і які пригоди, швидше похідні злигодні і безконечні поразки, втрати, відчай. Хоча... Могли бути й пригоди. Так, так, пригоди).

Її головний сподвижник і захисник Іван Заруцький зазнавав поразку за поразкою у боротьбі за трон у Кремлі, аби на ньому посадити Марину з сином, а самому стати біля неї одесную. Але все це були мрії і благі побажання та поривання. Задумки, що їх так і не вдалося реалізувати, бо натомість були невдачі, поразки, відступи, гасання «по городам и весям» Русі, по її фортецях і острогах.

Особливо починаючи з літа 1613 року, коли в Москві вінчався на царство Михайло Федорович Романов, недалекий в принципі молодик, мамин синок, якому судитиметься на 300 з чимось літ заснувати в Росії правлячу монархічну династію Романових.

У березні 1613 року представники Земського собору прибули до костромського Іпатіївського монастиря, де був на богоміллі Михайло Федорович і його мати черниця Марфа. Вони передали майбутньому государеві царський посох. Він повернеться до столиці (до речі, пропозиції зайняти царський трон він злякався і відбивався від неї як міг, ледь не плачучи) і влітку 1613 року змушений буде вінчатися на царство.

Михайлові — радше Михайлику, такому собі... ні, навіть не парубку ще, а чи не підпарубчаку, виповнилося всього лише шістнадцять рочків. Був він з боярської сім’ї Романових, яка користувалася значною популярністю в Москві. На Великому земському зібранні, за активної підтримки московитів, він і був вибраний новим руським царем і на цей раз вже ніби законним. Свою роль відіграли і родинні зв’язки Романових з останньою гілкою Рюриковичів: дід Михайла Микита Романов був братом Анастасії Романової, жони Івана Грозного. Значним впливом користувався і батько Михайла патріарх Філарет, який свого часу постраждав від Годунова і був силоміць пострижений в ченці та засланий.

Михайло від самого свого народження вдався хворобливим, та й до того ж слабохарактерним, тож влада знаходилася в руках його батька Філарета (тоді митрополита), матері Марфи та боярського оточення.

Їм і вдалося досягнути деяких результатів, коли розорена під час Смути країна поволі отямлювалася, була відновлена державна влада, створено місцеве управління, заново були напрацьовані закони, почала діяти судово-поліцейська влада — простіше кажучи, на Русі вже утверджувався порядок.

І як результат цих зусиль, Смута почала відходити в минуле, Русь була збережена, хоча до повного ладу ще було далеко.

На той час гетьман Ян Сапега, який багато допомагав Марині, помер у Москві (вересень 1611 року). Для Марини це була відчутна втрата.

Крім того, після обрання на царство Михайла Романова чимало міст, які присягали їй та її сину, перейшли на бік нового царя, а тих воєвод, яких їм призначав Заруцький, було вигнано.

Московський уряд звернувся з грамотою до донців, у якій писав, що король Сигізмунд III закликає Заруцького не «робити смуту», обіцяючи йому за службу дати на вибір Великий Новгород, Псков з передмістями і навіть Смоленськ, а також «учинить его у себя боярином и владетелем». (Таких послань Заруцький від польського короля не отримував.) І закликав донців не підтримувати «Ивашка Заруцково с Маринкой и ее воренком».