Розділ «Повість п’ята. Роду «Худого», татарський бранець, козак, отаман, наказний гетьман, боярин, державний злочинець»

Як писатиме творець пам’ятника Іван Петрович Мартос (до речі, українець з містечка Ічня, що на Чернігівщині): «Козьма Минин возымел великое намерение спасти Отечество на самом краю гибели... Тогда снова подняла свою голову поникшая Русь, сыны ее проснулись после долгого оцепенения, со всех сторон стали собираться воины, чтобы пасть славною смертью за Отечество, и во главе этого бесстрашного воинства Минин поставил Пожарского...»

Мартос відобразив момент, коли Мінін звертається до пораненого Пожарського із закликом очолити руське вій­сько і вигнати поляків з Москви... На ньому, правда, антична туніка — і це поверх портков, — дещо схожа на російську вишиту сорочку (волосся його підстрижене «в кружок»), але цим підкреслено руський національний характер.

Відкриття пам’ятника 20 лютого 1818 року перетворилося на загальні урочистості: «стечение жителей было неимоверное: все лавки, крыши Гостиного Двора, лавки, устроенные для дворянства около кремлевской стены и сами башни Кремля были усыпаны народом, жаждущим насладиться сим новым и необыкновенным зрелищем...»

Буде піднятий над Москвою — високо-високо вище за всіх її царів — і отаман Іван Заруцький, боярин, на перших порах один з керівників Земського ополчення. Тільки «пам’ятник» йому буде страшним. Але теж на віки вічні.

Як і цариці Марині Мнішек.

Невдачі їхні почалися ще за життя (правда, в ув’язненні) патріарха Гермогена, який все робив — вельми енергійно! — аби перешкодити за будь-яку ціну і будь-якими засобами вступу на престол сина Марини Юріївни. («Старий збісився», — казатиме про главу церкви отаман.)

«Отнюдь Марынкин на царство неподобен: проклят от святого собору и от нас!»

Такі анафеми розсилав патріарх зі свого ув’язнення. Звідки у старого патріарха накопичилося стільки ненависті до Марини та її сина, у яких він бачив утілення усіх бід і нещасть Московської держави?! (А втім, Гермоген був патріотом своєї країни, сам гинучи в підземеллі, намагався хоч якось «просвітити» Русь і спрямувати її на істинний шлях.)

Патріарх домігся свого — новий земський рух за звільнення Москви від польських військ, як і взагалі очищення всієї держави, вже не визнав аніяких прав Марини Мнішек і її сина на російський престол. Ще в серпні 1611 року керівники ополчення домовилися між собою «по казачью выбору того проклятого паньина Марынкина сына на государство не хотети». Сам князь Пожарський, який став на той час прапором руху, закликав ратних людей «на полских и литовских людей идти вместе» і все зробити, аби запобігти «козацьке воров­ство» ім’ям «Маринкіна сына». Адже «многие покушаются, чтоб панье Маринке с законопреступным сыном ея быти на Московском государстве, с ложным вором, антихристовым предотечим, что им волею отца своего сатаны исполнить и грабежом и блудом, и иным неподобием Богом ненавидимым делом не престать».

Ніхто з творців Смути, крім Марини Мнішек з сином, не удостоювався під час Смути таких звинувачень. (Правда, з таким же запалом керівництво земського руху відмітало й інші кандидатури на руський трон — «псковського вора Сідорку», який видавав себе за «царя Дмитрія Івановича», і короля Сигізмунда III.)

В чому тільки не звинувачували Марину Мнішек (дехто й досі, втративши здоровий глузд, усе ще її звинувачує). Навіть у тому, що вона хотіла розвалити... Московську державу — не більше не менше!

Але що залежить від конкретної людини? Анічого. Людина лише визначає свою долю і якось її облаштовує — вдало чи невдало. А всі інші, в тім числі й глобальні процеси, лежать поза сферою її контролю.

Один московський письменник видав роман про метро 2033 року. Відбулася ядерна катастрофа, Москва знищена, перетворена на купу руїн, де бродять здичавілі собаки. Вцілілі москвичі спустилися жити — хоч на якийсь час — у підземелля метро. Це — кінець світу. Принаймні, цивілізації, що мурувалася по цеглинках упродовж тисячоліть. Правляча еліта ховається в бункерах і звідти намагається командувати війною до Судного дня. Метро стало тим Ноєвим ковчегом для москвичів, у якому вони змушені жити якийсь там час. Оце розмах! А ви — Марина Мнішек хотіла знищити Московську державу. Та не хотіла вона цього — як, між іншим, і не могла її знищити. Власне, хотіла, але тільки стати у ній царицею, а ось світ знищити — не виключено, й Московську державу в тім числі, — забагли інші. Але це, як каже ведучий популярної телепередачі «Слідство вели...» Леонід Каневський, вже інша історія.

(Між іншим, прообразом цього катаклізму послугувало покинуте після ядерного вибуху українське місто Прип’ять, місто, яке в один день залишили його мешканці. Там є навіть дитячі садки з іграшками, покинуті будинки, квартири з речами... Чи не це чекає людство після ядерної війни? А ви... Марина Мнішек хотіла знищити Московську державу! Гай-гай...)

Перепадало й боярину Івану Заруцькому. У деякі міста — особливо в Кострому та Ярославль — були послані грамоти Боярської думи, щоб «от воровские смуты от Ивана Заруцкого с товарищи отстали и им ни в чем не помагати, и верити и воровской смуте во всем перестали».

В Москві поширювалися пересуди, що «воренок» насправді син Заруцького... Ще далі пішов автор «Піскарев­ського літописця»: Дмитрій, Калузький вор, мовляв, «жил с нею с некрещенною и родила малого НЕВЕСТЬ ОТ КОГО (виділення моє. — В. Ч.), что многие с нею воровали». Себто займалися перелюбством — але це вже залишиться на совісті автора того «літопису».

Зрештою, почали пересуджувати, що буцімто Марина Мнішек обвінчалася з Іваном Заруцьким. Звісно, потаємно.

— А може, нам і справді... обвінчатися? — гірко зітхнула Марина Юріївна, як до неї дійшли ті чутки. — Коли по Русі про таке теревенять, то, може, й справді обвінчатися, га? Що на це скаже пан боярин отаман козацький?

— А чого ж... Я не проти, — як на духу винадив Заруцький, дивлячись на Марину своїми гарними і, безперечно, закоханими очима. — Якщо пасталакають, що я з твоєю величністю потайно обвінчався, то чому б нам не втнути се добре дійство ще й явно?

— Але я — цариця російська, а ти всього лише отаман козацький, хоч ти мені й люб. Такий шлюб, якби він стався, ніколи не буде схвалений у Москві. Проте кохатися нам, сподіваюся, ніхто не заборонить, Іванку?