Розділ «Повість четверта. «Моя пташко любименька, вір мені, моє серце, коханнячко моє...»»

Церковна влада і бояри, які перебували в Тушині, почали спішно радитись. На «Дмитрія» вони вже не покладали аніяких надій — відпрацьований матеріал! — але й здаватися на милість Шуйського не бажали. Московську партію «тушинців» очолював Філарет, названий у ставці вора «патріархом» (митрополит Ростовський і Ярославський). Зрештою, прийняли ухвалу: не вірити ні Василію Шуйському в Москві, ні «Дмитрію» в Калузі, а на руський трон бажано запросити «потомство» Сигізмунда III — його сина, королевича Влади­слава. Марина, коли до неї дійшли такі вісті, була безсилою що-небудь змінити. Після кількох безсонних ночей нарешті твердо упевнилась в думці, що вона нікому в Тушині не потрібна, що тільки з Дмитрієм — її єдиним шансом — вона може повернутися до Москви. (Тоді ще вірила, що зможе повернутися до Москви!)

Здавивши в собі образу і гнів, що Дмитрій її кинув, по суті, напризволяще — всі рахунки потім, потім, — вирішила боротися за Дмитрія.

Наче проснувшись від довгого летаргічного сну, до того пасивна і, здавалось, до всього байдужа, вона враз змінилася — як збагнула, що крім неї самої їй не зможе вже ніхто допомогти. І кинулась у той вир, що тоді клекотів у Тушині. Кинулася з головою — як з кручі у воду.

З’явившись у таборі тувинців, Марина (збереглося історичне свідчення, чи все це легенда?) з розпущеним волоссям (фурія, істинна фурія, богиня помсти у давньоримській міфології, на яку в одну мить перетворилася до того тиха й безініціативна цариця), напівзодягнена, рішуча й відважна, з очима, що палали і від того здавалися такими прекрасними, вона буцімто бігала з одного табору в інший, що вже ворогували між собою, закликаючи вояків бути... вояками, а не якимись там... бабами! І зберігати вірність її мужу, «істинному цареві Дмитрію Івановичу, та виступити згуртовано на його захист...» І таки домоглася свого, буцімто після її такого відчайдушного демаршу у вигляді чи не Валькірії, скандинавської діви-воїна, близько трьох тисяч чоловік на чолі з князями Трубецьким та Засекіним, піддавшись її чарам і палкій промові, вражені мужністю цариці, подалися в Калугу — до Лжедмитрія ІІ. І це було все, на що була здатна Марина в Тушині. Не мало, але й... замало.

(Свій подвиг в образі фурії чи діви-воїна Валькірії Марина Мнішек повторить у Калузі — про це є навіть картина художника Шарлєманя, яка називається «Марина Мнішек підбурює калужан до помсти за смерть Тушинського вора».)

Польське воїнство, яке перебувало в Тушині, вирішило повернутися до Сигізмунда III, свого короля. Ухвалило: не служити більше ніякому «царику». Заодно й поклялося віднині вірно служити «отчизне, матке нашей». Згадали й Марину Мнішек і прохали короля для «цариці її милості» залишити кілька замків, які вона отримала від «померлого царя Дмитрія», — як на царицю російську вони вже не по­кладали на неї ніяких надій.

Але Марина Юріївна не могла вже повернутися додому — це було б повним крахом усіх її надій і сподіванок. Ще й стала б посміховищем — дев’ятиденна цариця! — в очах своїх гоноровитих співвітчизників. Особливо заздрісної шляхти.

У відчаї писала батькові в Польщу (листа передала королівським комісарам):

«Я нещаслива, будучи випробовувана від Господа Бога такою турботою, не можу нічого придумати для свого полегшення і нічого хорошого не можу чекати в такій розгубленості».

Скаржилась, що «військо не згодне після уходу царя: одні хочуть бути при цареві, другі при королеві. Якщо коли-небудь мені погрожувала небезпека, так це саме нині, адже ніхто не може показати мені безпечного місця для пристойного і спокійного життя, і ніхто не хоче порадити мені що-небудь для мого блага».

Прохає допомоги чи бодай поради:

«Великий гнів Божий розразився наді мною, нізвідки мені отримати добру раду і допомогу, тільки Всевишньому Богу вручаю себе і чекаю його веління, так як тяжка печаль моя і скорбота зведуть мене передчасно в могилу, що я віддаю перевагу злорадству всього світу над моїм нещастям. А тому смиренно прошу ваше благородіє, милостивий отець і пан мій (це вже до батька, до рідного батька так! — В. Ч.), поклопотатися і потурбуватися про мене, найнижчій слузі вашій, щоби я, бува, не завдала ще більшого смутку нашому роду».

Прохала в рідного батька, називаючи його «ваша милість», порятунку. Власне, плакала у відчаї, але... Від «вашої милості», від рідного батька не було ані слуху, ані духу...

Було від чого збожеволіти і втратити віру, впасти у відчай і накласти на себе руки — рідний батько так і не відповів дочці, яка загибала.

У все тому ж відчаї і з безвиході вона прохала короля захистити її.

«Милість вашої королівської величності, що її часто отримувала моя сім’я і я особисто, сама поклала на мене обов’язок звернутися в моїм осиротінні до захисту вашої королівської величності. Але злополучний мій полон, що майже позбавив мене волі, відняв у мене можливість запобігти до цієї найвірнішої утіхи. Тепер, коли ваша королівська величність зволила вступити в кордони Московського государства, зі свого боку я щиро бажаю, щоб добрі задумки, удачний початок задуманого йшли успішно, а похід закінчився благополучно».

Зізнавалася королю, як рідному батькові:

«Якщо ким щастя свавільно грало — так це мною: адже воно підняло мене із шляхетного стану на висоту Москов­ського государства, з якого скинуло в жахливу тюрму, а звідти вивело на уявну волю, з якої втягнуло мене у більш вільну, але все ще небезпечну неволю. Тепер воно поставило мене в таке становище, що я при своєму сані не можу жити спокійно».

Пишучи, вірить, що все залежить не тільки від Бога, а й від короля.

«Прийнявши все це із вдячністю від Всевишнього, Його святому Провидінню передаю свої подальші справи. Я твердо переконана, що Він, який різними засобами дає багато що, і тепер, у цих мінливостях моєї долі, по благості своїй побажає підняти мене і порятувати. А так, як ваша королівська величність зволила бути причиною і поміччю першого мого щастя, то я покладаю повну надію на Господа Бога, що і в цій моїй печалі виявить мені милосердя...»