Розділ «Повість третя. Матушко, ми вбили твого сина!.. І викрикнули Шуйського на царство»

Царя вбили не відразу. Буцімто схопивши, заходилися його розпитувати, чи істинний він син царя Івана; чи бува не самозванець?

Відповідаючи розбурханому збіговиську, котре спершу й слухати його не хотіло, цар завдяки витримці та своєму вмінню говорити з людьми (та й красномовства він не був позбавлений, трибун, як би ми сьогодні сказали, оратор) зміг переломити ситуацію. А заодно й стрілецьку охорону — і люди, і стрільці йому повірили і стали на його бік.

На якийсь час цар нібито врятувався, але...

Версія четверта — найбільш істинна і правдива.

За офіційним звітом послів Речі Посполитої Міколая Олесницького та Олександра Госевського (цієї версії дотримується й автор «Нового літописця»), царя ніхто не розпитував (чи самозванець він, чи істинний син царя Івана), а відразу ж вирішили його живцем розтерзати...

Коли натовп розлючений, ніхто не буде розбиратися, чи винна жертва чи не винна, — всі багнуть крові. Хутчій крові! Та й натовп завжди в таких випадках діє за своїми, тільки йому відомими законами, що суть — беззаконня. Царя відразу ж почали шарпати, а ті, хто не дотягнувся до нього (ліс рук одночасно тягнувся, щоб розтерзати свою жертву), заходився верескливо, фальцетами, бо зривалися голоси, кричати-верещати:

— Смерть йому!!! Смерть єретику й відступнику од нашої віри!!!

І тут наперед вихопився один (ім’я царевбивці нині відоме: Григорій Валуєв) із натовпу (пізніше стане відомо, що його до того заздалегідь підмовив сам Шуйський), висмикнув з-під армяка рушницю — ручну пищаль з коротким стволом (щось схоже на пізніші обрізи) і без жодного слова, кваплячись, як ніби боячись, що йому хтось може завадити це зробити, вистрілив цареві в груди.

Цар не встиг нічого сказати, удар у груди — і з розкритого рота царя хлинула червона кров, а сам він мертвим упав під ноги юрмі. Тій юрмі озвірілій, яка тут же, ще теплого, хоч і мертвого царя, заходилася топтати, штурхати його, бити палицями, тягати сюди й туди, улюлюкаючи та вигукуючи: «Смерть йому, смерть!!!» — хоч цар і так уже був мертвий. Смерть його була легкою. Він навіть не встиг сказати те, що збирався сказати, як відразу ж після спалаху на цівці пищалі й удару в груди провалився в чорне небуття, у те небуття, де людей нині більше, як у цьому світі...

І лише згодом натовп на чолі з убивцею царя (він дуже пишався з цього і почувався чи не героєм) подався до старої цариці, до Марфи Нагої, у Вознесенський монастир.

— Матушко, ми вбили твого сина!..

— Мого сина Дмитрія убили, але давно, в Угличі, — буцімто відповіла їм Марфа Нага.

За історичними джерелами, вона буцімто прямо не визнала тоді, чи Дмитрій її син, а відповіла ніби нейтрально, з деяким двозначним відтінком і змістом:

— Питати треба було, поки він був живий, а тепер, коли його убили, він уже не мій син, бо належить сирій землиці...

І розумій цю відповідь як хочеш.

Одні сприйняли її як достовірне свідчення Марфи Нагої, що Дмитрій — це всього лише якийсь Гришка Отреп’єв, монах-авантюрист, пройда-самозванець, інші, що цариця відповіла інакше: Дмитрій Іванович — це мій син, себто цар він справжній, але... Але коли ви вже його вбили, взявши гріх на душу, то що тепер... Тепер спокутуйте краще свої гріхи перед Господом — якщо зумієте їх спокутувати.

Смертельна небезпека царицю Марину Мнішек усе ще не залишала — у будь-яку мить (а натовп як і перше безчинствував у царських покоях, убивав, грабував — головне, насилував жінок) могли взятися і за неї...

Але поки що Бог милував, хоч натовп — ніким прямо не керований і не вгамований (такі натовпи, поки вони самі не перебісяться, вгамувати неможливо) все ще шалів у кремлівському палаці — убиваючи, по ходу грабуючи і по ходу насилуючи полячок із почту цариці, її гарненьких фрейлін...

Отримавши першу перемогу (і першу, і вирішальну — царя вбито!), бояри-змовники на чолі з Василієм Шуйським зібралися, аби, бодай і на ходу, вирішити, що робити з тілом царя? Щоб потім не казали, що цар і цього разу буцімто зумів урятуватися. Така думка аж налякала Шуйського, холодок поповз у нього по спині: а раптом Дмитрій і цього разу врятується, втече на козацьке прикордоння Московії, до тих, до донців, збере там ватаги і вирушить з ними знову на Москву? Хоч він і певний був, що царя таки вбито, царя Дмитрія Івановича, — вирішив ще раз, але вже разом з боярами, в цьому переконатися. І заодно треба було зробити все, аби якомога більше московитів та різних простолюдинів теж на власні очі переконалися, що царя Дмитрія Івановича таки й справді убито. Ось, дивіться, його тіло.

Вирішивши так, веліли тіло царя Дмитрія Івановича, а заодно й тіло боярина Басманова, на три дні виставити для загального огляду за кремлівськими воротами — «среди рынка», себто на площі, що пізніше буде названа Красною. Чи як говорили (про це є свідчення в автора «Нового літописця») — «на Пожаре». Так тоді називалося те місце, місце виконання страт.