Розділ «Повість третя. Матушко, ми вбили твого сина!.. І викрикнули Шуйського на царство»

І ось 19 травня о шостій ранку в Кремлі почав збиратися різномастий люд: купці, ремісники, бояри, стрільці, простолюдини. Шум і гам стояв неймовірний, кожний поривався щось вигукнути, і ніхто нікого не слухав. Та ось до народу вийшли бояри в препишних вбраннях, з великими посохами в руках, що ними вони державно гупали, як цюкали, різні придворні чини і духовенство. Було запропоновано вибрати нового патріарха, а він, у свою чергу, мав очолити тимчасовий уряд і розіслати грамоти для збирання людей по всіх містах... Але тут з натовпу почали кричати горласті, що бояри не туди гнуть, що спершу треба вибрати царя, адже цар зараз більш потрібніший, ніж патріарх... Бояри змушені були погодитися з натовпом, який все ще був озброєний дрюччям (а хто й сокирами, списами і пищалями). Навіть запитали в того натовпу: кого ви, православні, хочете вибрати царем? І тут натовп закричав:

— Шуйського!!! Царем волимо бачити боярина князя Василія Івановича Шуйського!!!

Ніхто з бояр, спостерігаючи, як у натовпі розмахують дрюччям та сокиряками, не зважився заперечити: Шуй­ського — то й Шуйського.

— Шуйського!!! Шуйського!!! — вже загрозливо кричали з натовпу.

Так Василія Шуйського було «вибрано» новим царем Русі — як вважатимуть сучасники, «викрикнуто на царство».

Того ж дня цар, якого викрикнули на площі, в Успенському соборі цілував хрест і поклявся перед спільниками по змові, що, будучи царем руським, він без боярського суду віднині нікого не засудить до смерті, не буде відбирати вотчини й майно у рідних злочинця, не буде слухати доносів, а буде КЕРУВАТИ КРАЇНОЮ ІЗ СПІЛЬНОЇ ЗГОДИ БОЯР. (Це новий цар змушений був повторити чи не тричі.) Того ж дня були складені грамоти з переліком злодіянь убитого Дмитрія — щоправда, більше уявних, аніж реальних. Хоча й писалося в тих грамотах про його потаємні обіцянки королю відносно передачі спірних земель, про намір ввести католицтво та про бажання перебити всіх... бояр. А ще від імені цариці Марфи Нагої були розіслані особливі грамоти, у яких вона — буцімто вона — зрікалася Дмитрія і оголошувала його самозванцем...

1 липня 1606 року проводир змови, боярин князь Василій Іванович Шуйський, вінчався на царство. Нарешті він домігся того, про що потай мріяв ще за царів Грозного, Годунова та сина його Федора Іоанновича.

Якісь права на російський престол — і то за відсутності законних претендентів на нього — він таки мав: за знатністю свого роду і близькістю до престолу. Правда, в питаннях свого родоводу він явно перегнув палицю, оголосивши про походження бояр Шуйських від... Від кого б ви думали? Від самого кесаря Августа! От уже справді де Рим, а де Крим! Від Августа, але якимось кандебобером через Рюрика до їхнього прародителя Олександра Невського. Правда, сам він такий заплутаний родовід не міг пояснити і від цього навіть дещо страждав. Бо з Августом з Давньої Римської імперії дуже хотілося породичатися старичку, але й пояснити це «родичання» не було аніякої можливості. Однак походження його від Олександра Невського давало йому перевагу над іншими претендентами на російський престол, і зокрема перед Василієм Голіциним.

І все ж вінчання на царство відбулося без властивих такому вседержавному заходові вседержавних пишнот та урочисто­стей — не до того тоді було в Москві, як Смута загрожувала існуванню самого царства Руського.

Тож вінчався Василій Іванович надто скромно — наче вступав у таємний шлюб. Чи соромився своєї мізерності, адже непоказним вдався як для царя. Такий собі... князьок. Підстаркуватий і нічим не видатний.

Казанський митрополит Гермоген, відомий супротивник царя Дмитрія, зійшовши слідом за Шуйським на свій, патріарший, престол, спохопився і вирішив дотриматись потрібного чину. Своїм дужим голосом він виголосив:

— Вінчається на царство Московське і царство Руське раб Божий Василій Шуйський!..

І дав новообраному цареві поцілувати хреста, а вже потім вінчав його на царство короною російських царів.

На тім і скінчилися урочистості. А все тому, що Москва «вибрала» на царство Шуйського чисто умовно, без Земського собору. Його просто викрикнула купка бояр, і тому Шуйський, при вінчанні на царство змушений був дати «крестоцеловальную запись», згідно з якою зобов’язувався всі найважливіші справи вирішувати лише разом з боярами. Своє царювання Шуйський розпочав з грамот, повних брехні і наклепів. Як дотепно зауважить історик Ключевський, «свое царствование он открыл рядом грамот, распубликованных по всему государству, и в каждом из этих манифестов заключалось по меньшей мере по одной лжи». Шуйський хоч і пообіцяв у своїй «крестоцеловальной записи» «судити истынным праведным судом», але, за словами літописця, «не помня свого обещания, нача мстить людям, которые ему грубиша: и думных дяков и стольников и дворян многих разосла по городам, по службам, а у иных у многих поместья и вотчины поотнима». Заодно були обнародувані фальшиві свідчення, що нібито Дмитрій хотів перебити всіх дворян і «обратить» руських в латинство і лютеранську віру. Карамзін, визнаючи деяку легковажність Дмитрія, визнавав ті «свідчення» як суцільну вигадку. Крім того, треба було скликати Земський собор, аби він схвалив вибори Шуйського на царя. Свого часу в подібній ситуації скликати Земський собор не побоявся навіть Годунов, але Шуйський вагався. За нього стояла не така вже й численна партія в Москві (значніша в Новгороді), але в решті землі Руської його не знали. Що ж до Пскова, то там просто ненавиділи це прізвище, пам’ятаючи, як дід Василія Івановича князь Андрій чинив звірства у їхньому місті, тамтешній намісник за часів малолітства Грозного. А тому Шуйський, на відміну від Годунова, і не міг зважитися на скликання Зем­ського собору, котрий, як свідчить історик Соловйов, міг його й не вибрати царем. Це розумів і сам Шуйський. Запевняв: він цілував хрест на тім, щоб без суду з боярами бояр, гостей і торгових людей не страчувати смертією і їхніх маєтків не віднімати. А про Земський собор там немає й слова. Більше того, він повсюдно розіслав грамоти, у яких запевняв: його просили на престол митрополити, архієпископи, єпископи і весь освячений Собор, а також бояри, дворяни і різні люди Московської держави. Одночасно від московських бояр була послана грамота — заодно й від дворян та дітей боярських, — що царевич Дмитрій справді помер і був похований в Угличі (було посилання на матір царевича), а на престол сів Гришка Отреп’єв. Мати царевича клялася у своїй грамоті, що вона зі страху визнала самозванця за свого сина. По містах і селах, всюди, куди проникали грамоти, народ хвилювався: як могло таке трапитись, що якийсь Гришка Отреп’єв «прельстил» і матір царевича, і всіх московських урядців? Що ж це виходить: зовсім недавно Москва радувалася спасінню царевича Дмитрія, а тепер повідомляє, що на престолі сидів чорнокнижник, вор і самозванець, а не царевич?.. До всього ж раптом почали ширитися чутки, що насправді цар Дмитрій у ніч на 17 травня врятувався. І тоді Шуйський, аби позбутися нового лиха, що загрожувало його царству, велів з великими урочистостями перенести тіло царевича Дмитрія з Углича до Москви, де царевича й зарахували до лику святих. Але й це не подіяло, адже чутки про щасливе врятування царя Дмитрія у ніч на 17 травня не лише не припинилися, а з’являлися ще більш переконливішими...

Зрештою, останки малолітнього царевича Дмитрія були оголошені нетлінними, а відтак за канонами церкви і святими...

Нетлінність — властивість тіла людського не зазнавати після смерті природного процесу розкладу. Такі тіла частіше називають нетлінними, іноді — вічними. Але їх треба відрізняти від муміфікованих — природного процесу висихання трупа чи окремих його відмерлих частин живого організму. Вважається, нетлінню тіла сприяє поява так званого «запаху святості» — особливого солодкавого аромату (запахів квітів тощо), що іноді супроводжує нетлінні тіла.

Ось як описує ту виставу, влаштовану царем Шуйським із буцімто «справжнім тілом» царевича Дмитрія, убитого (не забуваймо: Шуйський кілька разів за Годунова і після його смерті змінював свої свідчення на явно протилежні) в Угличі, в році 1591-му, Конрад Буссов у своїй «Московській хроніці»:

«...Князь Дмитрій, невинно убієнний в юності (тут явна помилка, адже драма в Угличі трапилася, коли царевич Дмитрій був ще дитинного віку, років 3—4-х. — В. Ч.) — великий святий у Бога, він, мовляв, пролежав 17 років у землі (насправді — 16. — В. Ч.), а його тіло таке ж нетлінне, як ніби він тільки вчора помер. І горіхи, що були у нього в руці, коли його убили, — ще теж не зотліли і не зіпсувалися, точнісінько так, як і гріб, не зіпсований землею, і зберігся як новий. Хто бажає його бачити, хай сходить до царської церкви, де він виставлений; церква завжди відчинена, щоби кожний міг туди зайти і подивитися на нього. Шуйський підкупив кількох здорових людей, які повинні були удавати з себе хворих. Одному веліли на чотирьох повзти до тіла св. Дмитрія, іншого повели туди під виглядом сліпого, хоч у нього були здорові очі і хороший зір. Вони повинні були молити Дмитрія про зцілення. Обидва звичайно ж виздоровіли, паралічний встав і пішов, сліпий прозрів, і вони сказали, що їм допоміг св. Дмитрій.

Цьому повірили дурні простолюдини, і таке нечуване і страшне ідолопоклонство почалося перед тілом, що Господь Бог розгнівався і одну людину, яка вдавала з себе сліпу і хотіла, щоб св. Дмитрій знову зробив її зрячою, там ще, у церкві, по­збавив зору. Іншого, який вдавав із себе хворого і велів нести себе до Дмитрія, щоб знайти там допомогу, Бог покарав так, що в церкві він помер. Коли це кривляння призвело до того, що навіть діти почали завбачати, що це тільки чистий обман і підлог, Шуйський звелів зачинити церкву і нікого більше до неї не пускати, оголосивши, що надто багато людей турбувало св. Дмитрія. Вони його розсердили, треба залишити його на якийсь час у спокої і доти йому не набридати, поки він не повернеться в гарний стан настрою і духу».

Коментарі, як кажуть, зайві...