Розділ «Повість третя. Матушко, ми вбили твого сина!.. І викрикнули Шуйського на царство»

Самому Господу Ісусу Христу, як ми знаємо із Святого Письма, не вдалося уникнути зради. І скільки там у нього було апостолів — усього дванадцять. Але й серед них знайшовся Іуда Іскаріот (виходить, один зрадник припадає на товариство з дванадцяти душ?), який усього лише за 30 срібняків продав свого Господа. А що нам, простим, і, ніде правди діти, грішним? Серед нас зрадники плодяться чи не один до одного.

Аж незручно вже повторювати відому істину, що за тисячоліття всім вже добряче оскому набила: твори добро ближньому. Принаймні, за виявлене тобі кимось добро не віддячуй злом.

Але... Як з’явилася людина розумна, наукою велемовно прозвана хомо сапієнсом, 100—40 тисяч років тому, так і з’явилася зрада. Так і віддячує вона ці 100—40 тисяч років ближньому своєю... гм-гм... увагою — у відповідь на його добро.

Чи така вже порода людей?

А боротися з цим... Безнадійно. Зрада була, є і буде — покіль на планеті Земля існуватиме рід людський, і з цим неможливо боротися (можна скільки завгодно приймати закони: «Громадяни! Не зраджуйте один одного!» — дарма) і побороти її, зраду, яка приросла до людини, як до неї приростає власна шкура, просто неможливо.

Знайшовся свій Іуда Іскаріот і в оточенні царя Дмитрія, в ролі якого виступив знатний боярин князь Василій Шуйський. Охоче і цілком добровільно і без будь-якої принуки. Той боярин і князь, якого Дмитрій по доброті своїй душевній врятував від смертної кари, простив його, наблизив до себе і який, покаявшись за вчинене, подякував за виявлену йому доброту і невзабарі віддячив чорною невдячністю. Своєму рятівникові і благодійнику. Ще й відправив його, рятівника свого і благодійника, на загибель...

Окрилений царською милістю, боярин князь Шуйський подався од Дмитрія Івановича — готувати проти нього змову. А заодно і своє запізніле весілля, хоч у 53 роки, а таки вирішив обзавестися «зазнобушкою» і взагалі — сім’єю.

Тим паче наречену собі вже давно назнав. Нею мала стати княгиня Буйносова-Ростовська — значно і значно молодша за добряче вже підтоптаного жениха. Та й до всього ж вельми непоказного. Щоб не сказати, мізерного. Був то на вигляд рано постарілий (наче якийсь зношений передчасно) маленький дідок, достоту некрасивий, з підсліпуватими очицями, що завше сльозилися. Правда, начитаний старичок, досить розумний, хитрий та підступний, хоча й дуже скупий. Прямо-таки жмикрут-скупердя.

Буйносова-Ростовська аж носиком закрутила: пхе! Що з того, що він князь. Вона теж княгиня. З відомого роду. А як за такого йти...

Але — пішла.

Княгиня хоч і не була красунею, проте ще зберігала привабливість — по-своєму була звабною. І що її примусило піти за такого підсліпуватого скупого дідка — вік би його не бачити!

По-перше, вона вже таки добряче засиділася у дівках. А все тому, що хоч і належала до відомого княжого роду, проте рід її на той час вельми занепав, збіднів до краю. Тож для такої нареченої — хоч вона і з княжого роду — жениха й не знаходилося. Та ще з княжого роду, а нижче князя йти вона не хотіла. Молоді князі, пошуковці багатих наречених, обминали Буйносову-Ростовську, пхе, без статків! Шукали княгинь багатих, аби їхніми статками позатикати власні дірки, тож Буйносова-Ростовська і залишалася старою дівою. А старій діві, та ще із збіднілого роду, і геть проблематично вийти заміж. Кому, якому князеві така потрібна. Хоч вона й княгиня.

Так би й звікувала своє дівоцтво у самотині княгиня Буйносова-Ростовська, відкувала б зозулею-зигзицею, коли б не князь Василій Шуйський. За підстаркуватого жениха (що він начитаний та розумний — пхе! — сплять не з начитаними та розумними) жодна з вільних княгинь не схотіла йти — перебирали. А Буйносовій-Ростовській не довелося перебирати. Сватають — нарешті! — йди, бо інакше у дівоцтві — нікому не потрібному — і мекне твоє життя. А Шуйський хоч і мізерний на вигляд, ні риба ні м’ясо, але добре знаний боярин і князь, якому новий цар дозволив женитися, не бідний, рід його відомий, він при владі, і при Грозному був у Кремлі (навіть дружкою його на царському весіллі виступав), і при Годунові, хоч той його і не любив та все давив його до нігтя, не останнім був. І ось тепер при Дмитрії Івановичу він чи не перша особа серед бояр у Кремлі. Вийшовши за такого, і вона засвітиться у Кремлі, перед поведе серед бояринь при дворі. А що старий поставою та лицем не вдався, то... З лиця, кажуть мудрі, воду не пить.

Пішла за нього.

І все ж довго княгиня звикатиме до своєї непоказної, плюгавенької пари, у якої очі сльозилися і руки тремтіли. Так тяжко звикала, що навіть після весілля в першу шлюбну ніч виштовхала молодого старого князя з подружнього ложа. Та він уже й не годився для любові... Хіба що мацати молоду та слинити її дорідні тілеса. Так вона, сміючись, казатиме подругам — княгиня не була цнотливою.

Ще й веліла молодому старому князеві сходити до знахарів-кудесників, аби вони відновили йому його чоловічу силу, а поки що в очікуванні чуда спала сама. Власне, качалася на широчезному подружньому ложі — як була до заміжжя самотньою, так і в заміжжі опинилася в самоті.

Але добре було, що хоч позбулася образливого прізви­ська — стара діва. А подруги їй підморгували чи не єхидненько: ну, як, мовляв, молодий старий князь? Тримається? Стоїть? А княгиня їм у відповідь підморгувала: де вже там... Сам ледве стоїть... Ха-ха! Вся надія була на знахарів-кудесників — раптом напоять його таким зіллям, таким, що...

В очікуванні чудес від знахарів-кудесників (про них казали: вони такі, що й мертвого піднімуть) князь Василій Шуй­ський не дуже й печалився. Хоч і спав сам у своїй превеликій спочивальні на превеликому подружньому ложі. Та й не було коли сумувати, на різні дріб’язки час витрачати. У ті дні він посилено готував змову проти свого рятівника, царя Дмитрія Івановича, цілячись звичайно ж на його місце.

Себто на трон руських царів. Це було головним. А виконання подружніх обов’язків... то таке. Почекає княгиня Буйносова-Ростовська — не злиняє. Довше чекала стара діва, почекає ще. Хай буде вдячна, що він хоч узяв її, стару діву! Як упорається з тим самозванцем, надто добрим (за своєю добротою далі власного носа не бачить), тоді вже й звернеться до знахарів-кудесників. Може, вони й порятують його підупале чоловіче достоїнство, що ще якимось дивом у нього залишилося.

І князь Василій Шуйський, помилуваний так необачно царем Дмитрієм, цілком присвятив себе підготовці змови — проти царя Дмитрія Івановича.