Розділ «Повість третя. Матушко, ми вбили твого сина!.. І викрикнули Шуйського на царство»

Що це не зовсім добре — вбивати вінчаного короною царя, — розумів звичайно ж і сам Шуйський. Навіть від цього аж почувався трохи незручно. Ні, не перед своїми підданими (хто з руських царів і коли звертав якусь там увагу на підданих!), а — як би ми сьогодні сказали — перед світовою спільнотою. Ніби яке дикунство було вчинене в руському цар­стві-государстві, яке вже тоді у Європі називали дрімучим.

Тож за велінням царя Шуйського руським дипломатам, які їхали до Речі Посполитої, на запитання, за що руські убили свого царя, велено було відповідати: «...Ево за... злые богомерз­кие дела, осудя истынным судом, всенародное множество Московского государства убило». А це вже дія — «мира». Глас Божий! Таким чином намагалися заплутати в цій негарній справі і самого Господа.

Але вже тоді (хоч труп царя і був виставлений на глумління за кремлівським муром на цілих три дні) знаходилися такі, хто щиро вірив, що Дмитрій Іванович — от щасливець! От везун! — міг дивом врятуватися.

Таким простолюдини вірили. Як і родичам убитого царя, які у веремії бунту зуміли втекти з Москви, прихопивши з собою навіть царські регалії, і прибули до польського королів­ства з підтвердженням, що цар Дмитрій міг врятуватися...

Звернемось ще раз до кривавих подій бунту 17 травня 1606 року.

...Дмитрій вибіг з царициної спочивальні і ніс до носу зустрівся з одним із Шуйських — Дмитрієм.

— Що?.. Що трапилося?.. — ще напівсонний (та й заснув перед світанком, в обіймах молодої цариці) вигукував Дмитрій. — Чому набат?

— В городі пожежа, — відповів Дмитрій Шуйський наче аж якось буденно, ніби пожежі в місті тільки те й робили, що спалахували. — Горить щось за Москвою-рікою.

— Але чому такий ґвалт несеться знадвору? — подивувався цар. — Горить, кажеш, за Москвою-рікою, а народ ніби в Кремлі нуртує...

В ту мить він хотів було повернутися до цариці, аби заспокоїти її, а вже потім їхати на пожежу (судячи з набату, що долинав з міста, вона була значна, тож цар мав там бути), як зненацька пролунали несамовиті і наче аж погрозливі крики біля самого палацу в Кремлі.

І тут до царя підбіг Петро Басманов (як він з’явився, Шуйський миттєво десь зник).

— Що за... дивна пожежа? — поспитав його цар. — Горить ніби десь у Москві, а народ галасує в Кремлі, під вікнами палацу... Дивно. І як стрільці пропустили тих крикунів у Кремль? Чого? З нагоди якої трясці?

— Це щось гірше, як пожежа, — відповів Басманов. — Боюсь, але це схоже на заколот. Я ще вчора застерігав вашу величність про змову, яка готується в Москві. От, здається, вона й почалася... туди й перетуди! — залаявся. — Жаль, що ваша величність не вжила ніяких заходів. А вчора це ще можна було зробити.

— Дали... маху! Хоча, якщо це справді... пожежа — нічого страшного. Не вперше горить Москва, і кожного разу вона відбудовувалася — ще кращою. Відбудується й цього разу... Тільки чому вони горлопанять у Кремлі? Під стінами палацу? Дізнайся, боярине, що там...

Басманов кинувся до вікна, відчинив його, висунув голову назовні, крикнув:

— Ей ви, горлодери... ать-переать?!. Чого вам не йметься? Що за тривога?

Йому відповіли з тих, хто мордувався біля самої стіни (Дмитрій Іванович почув відповідь):

— Віддай нам, Басман, твого вора, тоді й побалакаєш з нами!

— Ваша величносте, — повернувся воєвода до царя. — Вони вимагають, щоби їм...

— Чув, не глухий, — буркнув цар. — Таки й справді не пожежа. А втім, може згоріти моя влада. Що будемо робити, воєводо?