TextBook Все ще поляки з тривогою очікували якихось негараздів, що у зв’язку із загибеллю царя Дмитрія можуть їх чекати, аж тут...
Пронеслися чутки, що цар Дмитрій... живий.
Правда, спершу тим чуткам в будинку Юрія Мнішека... не повірили. Надто вони видались неймовірними. Прямо чи не з розряду легенд та казок.
Але не повіривши, Мнішеки та їхня рідня й близькі охоче прислухалися до тих чуток, уточнювали, що та як...
Виходило — за тими пересудами, — ніби Дмитрій і справді врятувався і тепер десь перебуває на прикордонні Московського царства.
Мнішеки — і Марина в тім числі, — почали сумніватися. Ні-ні та й думали: а раптом і справді цар Дмитрій врятувався? Виходить, вони передчасно занепали духом? Не все ще втрачено. Трапляються ж чудеса у світі білому! Марину в ті дні тіпало, як у пропасниці. Вона то вірила почутому, то сумнівалася в достовірності тих чуток, то знову вірила... Забувшись, повторювала ім’я чоловіка, як пісню співала: Дмитрик, Дмитрик, Дмитрик...
Почала більше вірити, як не вірити. Віру підживлювало те, що ні вона, ні батько, ні будь-хто інший з поляків так і не бачив тіла убитого царя Дмитрія Івановича. Тільки чули, що воно буцімто виставлене за кремлівським муром на Ринковій площі. А слухаючи ті чутки, повірили тоді, що Дмитрія й справді убито.
«Повірили, повірили, — бурмотіла сама до себе Марина, — а Дмитрик, виявляється, й живий...»
Згодом Жак Маржерет зішлеться на одного француза, який служив кухарем у воєводи і який буцімто заявив, що Марина таки повірила у спасіння мужа свого...
«Імператриця — жона... Дмитрія, дізнавшись про чутки, що ходили, повністю увірувала в те, що він живий, стверджуючи, що не може уявити собі його інакше, і з того часу здавалась значно веселішою, як до того...»
Марина не просто стала веселішою, як повірила в чудесне спасіння мужа свого, вона пританцьовувала і співала: Дмитрик живий, Дмитрик живий!.. І всі навколо неї повірили, що Дмитрій Іванович (а його жоні-цариці це вочевидь відомо з якихось потаємних джерел, тільки вона до певного часу ще не розкриває їх) і справді живий...
І Марина весело (правда, в неї все-таки чомусь виходило сумно-журно) виводила пісню, чуту нею ще в Самборі від няньки своєї, від бабці Софії (най жива вона буде!):
«Ой маю я чорні брови,
Маю карі очі!
Чом ти мене, козаченьку,
Любити не хочеш?»
«Як ти хочеш, дівчинонько,
Щоб тебе любити,
Зроби місток через ярок,
Щоб добре ходити!»
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Марина — цариця московська» автора Чемерис В.Л. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Повість третя. Матушко, ми вбили твого сина!.. І викрикнули Шуйського на царство“ на сторінці 27. Приємного читання.