Розділ «Повість третя. Матушко, ми вбили твого сина!.. І викрикнули Шуйського на царство»

Правда, нова влада хоч і уникала величати — та ще офіційно — Марину Мнішек царицею, але ж ставилася до неї мовби підкреслено поштиво — певно, враховуючи, що попри все вона — вінчана цариця.

Але так довго тривати не могло. Та й чому це вона, повержена цариця, мала залишатися у Кремлі, де вже підбирав палати собі новий цар. Ось-ось щось мало статися.

І невдовзі воно й сталося. Швидше, аніж вона сподівалася. 23 травня боярин з роду Шуйських — високий та худий, з великим носом, що здавався вороном, зачитав Марині повеління нової влади, за яким вона мала негайно залишити Кремль і перебратися в дім свого батька, воєводи Юрія Мнішека, де вона почуватиметься в повній безпеці.

Недовге збирання (та й дорога недалека, батько мешкав чи не поруч з Кремлем), і Марина Мнішек з фрейлінами залишила державний форпост Русі. Як час покаже — назавжди.

Але за Кремлем, хоч він і був державним символом Русі, вона ніколи не сумуватиме і не жалкуватиме. Як їй легко дістався той Кремль, так само легко вона його й залишила — Бог з ним! Живуть же люди без Кремля, чому вона не може без нього жити?

Не шкодувала і за втраченими коштовностями, надарованими їй царем, духовенством та боярством (їм несть ліку), що їх у перший день перевороту в неї відібрали і передали до державної скарбниці, — Бог з ними, коштовностями! Живуть же люди без них, проживе й вона. Було б лише життя.

А ось за «арапчонком» пошкодувала. І навіть прохала було повернути їй те негреня, чумазого маленького хлопчика, що їй — у вигляді живої ляльки — подарував Дмитрій, як вона в’їздила до Москви, і якого в неї чомусь відібрали в перший день перевороту. Нащо він їм здався?

А те чорне, як вуглина, кучеряве хлоп’я чужого і далекого їй африканського народу так припало їй до душі. Воно було таке потішне з білими зубами й очима, непосидюче, комічно-потішне, що ним вона потішалася, як живою лялькою. І її фрейліни теж...

Повертати «арапчонка» відмовилися. І це при тім, що вона погоджувалася із втратою коштовностей, а прохала залишити при ній лише негреня. Нащо воно їй було? Не інакше як вісімнадцятилітня шляхтянка, яка хоч і стала царицею, але все ще була дівчам і любила іграшки.

Проте відмовили.

Марина подумала і махнула рукою: відмовили — то й відмовили! Бог з ним, з «арапчонком». Живуть же без нього люди, проживе й вона. Невелика втрата, аби більших втрат не було.

Їм виділили кілька карет, надійну охорону із стрільців (а втім, після того як стрільці зрадили Дмитрія, вона в їхню надійність щось не дуже вірила), і Марина зі своїми фрейлінами залишила Кремль без жалю і навіть жодного разу, як залишали той Кремль, не виглянула з карети, хоча й залишила у ньому частку — та яку! — свого життя. Живуть же люди без Кремля — то чому вона не може без нього прожити?

Було б життя.

Життя, правда, було, але все ще життя з тривогами, з непевністю у завтрашньому дні. Їй усього лише замінили місце проживання — всього лише. Просто змінився домашній арешт — у зв’язку з переїздом, а на новому місці вона все так же залишиться під арештом.

Як, між іншим, і її батько, і всі співвітчизники з її почту. Себто доля їхня досі так ще й не була вирішена, а тому можна чекати всього. Це ж бо дрімуча Русь, а коли вона стане цивілізованою європейською державою — одному Богові відомо. А він своїх намірів простим смертним не відкриває.

Незважаючи на перемир’я з новою владою (він називав його — «хоч якесь»), Юрій Мнішек, навчений гірким досвідом, коли проти нього бунтарі викотили було гармату, значно зміцнив кругову оборону будинку... Враховуючи досвід нападників, десь роздобув гармату-пищаль (стінобитну) і встановив її перед входом до будинку, велівши обслузі знаходитись при ній невідлучно — вдень і вночі. Обабіч гармати виклали з каміння стіни, аби вберегти обслугу від пострілів з ручних пищалей та луків, приготували значний запас картечі та різного рубленого залізяччя і звичайно ж пороху. І це не рахуючи жовнірів, які теж були готові вдень і вночі захищати будинок. Марина, як побачила ту пищаль, обкладену з боків камінням, трохи заспокоїлась. Карети, у яких їхали фрейліни та слуги, запрудили чи не всю вулицю — московити з-за огорож визирали, подивовані приїздом вчора ще їхньої цариці, а тепер просто шляхтянки, дочки польського воєводи.

Пищаль була грізною на вигляд зі своїм лафетом на високих колесах, а її жерло, націлене на вулицю, звідки могли з’явитися нападники, навіювало впевненість, і Марина трохи заспокоїлась — тут вона нарешті буде в безпеці.

Домочадці воєводи, його родичі, знатні шляхтичі із такими ж знатними шляхтянками, висипали зустрічати гостю.

— Її величність Марина Юріївна, цариця російська!!!

У Марини на очах забриніли сльози, і в ту мить, як вигукнув глашатай, її представляючи, вона готова була розплакатися. Це загледів воєвода і кинувся до дочки.