Розділ «Повість третя. Матушко, ми вбили твого сина!.. І викрикнули Шуйського на царство»

Через кілька днів, коли новій владі, яка після перевороту засіла у Кремлі, вдалося хоч якось вгамувати бунтарів, грабіжників і убивць, заходилися підраховувати сумні наслідки бунту, що гірше пожежі пронісся Кремлем і Москвою і для багатьох став нищівною катастрофою.

Врятувалися (з польського боку) лише ті, кого було взято новою владою під охорону (Марина Мнішек, її батько, князі Костянтин Вишневецький, Станіслав Мнішек та деякі інші високопоставлені гості покійного царя), а також ті, хто, даючи відсіч нападникам, зумів з боями пробитися до Посольського двору. А решта... Решта загинула, здебільшого розтерзана: шляхтичі і шляхтянки, пахолки (слуги) і навіть кучери, які були при конях (а вони в чому винуваті?), купці, челядь. (Особливо дісталося челяді, яка, не вважаючи себе в чомусь винуватою, не чинила опору.) Заколотники не пощадили навіть музик, які грали у царя на весіллі 8—16 травня. Їх усіх — до одного — повбивали. Найжорстокішими способами.

За людьми з царської охорони юрми полювали з особливою жорстокістю — їх усіх до одного винищили теж!

І ті поляки, які служили у царя і які здалися без бою (сподіваючись, що за це їх буде помилувано, адже покірну голову меч не січе), теж були винищені чи не до одного. Найбезжалісними способами!

Більше того, закатували на смерть навіть гінця Склін­ського, який їздив з листами царя до Самбора, до Марини Юріївни, — незбагненно, в чому полягала його провина?

Були перебиті й розтерзані вже мертвими всі слуги царя. Був убитий — теж мученицькою карою — навіть ксьондз Франтішек Помаський, колишній самбірський священик-бернардинець, згодом королівський секретар, який наївно вірив, що йому вдасться якщо й не поєднати дві церкви — католицьку з православною на теренах Московії, то, принаймні, зблизити їх, аби вони стали церквами-сестрами, не розуміючи, що це нездійсненно.

Хоча цариця й мешкала всі дев’ять днів свого короткочасного — як блискавка — правління в кремлівському палаці, але для неї ще по її приїзді до Москви був виділений двір на Нікітській вулиці, де вона так і не встигла жодного разу побути, — там знаходилась частина її почту. Двір той під час бунту був відданий вогню, а слуги і гості цариці винищені — коли там шукали саму дочку воєводи Мнішека.

Царицю Марину Юріївну з її фрейлінами, частиною прислуги та з деяким її почтом нова влада тримала під арештом у Кремлі від 17 травня, коли стався переворот і було вбито царя Дмитрія, і aж до 23 травня — себто майже тиждень.

Ці шість з чимось днів були днями суцільної тривоги, напруги, навіть відчаю, і були днями очікування чогось жахливішого, чи не кривавої розв’язки. Проте нова влада тримала царицю в Кремлі під домашнім арештом (така собі незамкнена в’язниця) тільки тому, що, з одного боку, не знала, що з нею робити. (Хоча розуміла: убивати царицю, польську громадянку, не можна, бо в чому полягала її провина, якщо вона й була? Тільки в тому, що Марина Мнішек вийшла заміж за царя Дмитрія, офіційно — пізніше — визнаного самозванцем та узурпатором влади.) А з другого боку, новій владі тоді було не до Марини Мнішек, юної польської графині, дочки сандомирського воєводи і самбірського королівського старости.

Марину така невизначеність її долі хвилювала, але разом з тим і ніби трохи заспокоювала. Той факт, що новим царем Московії став Василій Шуйський, трохи заспокоював. Це був той князь Шуйський, який ще зовсім недавно — 8 травня — не просто був на весіллі царя Дмитрія і цариці Марини та на її коронації, а й відіграв під час тих урочистостей головну роль, будучи офіційним представником служилого боярства і князівства. Він не лише тоді ласкаво ставився до Марини, вдаючись чи не до державного підлабузництва, а якими тільки словами — правда, то виявилися нещирі словеса, — громо­гласно величав Марину!

Зокрема виголосив і такий пасаж (спіч, як би сьогодні сказали), звертаючись до неї, до цариці Марини:

«...А наияснейшая и великая государыня цесарева и великая княжна Марья Юрьевна всеа Русии!..»

У всіх і досі на слуху це урочисто-державне звертання князя Шуйського до Марини Мнішек, виголошене мовби ж щиро. Принаймні, без принуки. То не може ж тепер князь Шуйський, ставши царем, змінити про Марину свою думку і обзивати її негарними словесами... Чи й замахнутися на неї та на її життя. Він же щиро святкував її весілля та коронацію, святкував як один з найродовитіших бояр, а не як дрібний служка. А боярину і князеві такого рангу негоже міняти свою думку і після восхваління її тут же принижувати й обзивати, адже цим він у першу чергу принизить себе і ще раз доведе, що він міняє свої думки частіше, як інші сорочки... А тому це вселяло надію, що новий руський цар хоч і прийшов до влади внаслідок кривавого перевороту, але з Мариною нічого не вчинить лихого — як і з її почтом, що дивом уцілів під час бунту. Та й чутки ходили, що Василій Шуйський вже як цар Русі висловив своє бажання розпочати переговори з Польським королівством про подальшу долю тих поляків, які опинилися у Москві, — це теж вселяло надію на краще.

Московському урядові невигідна була загибель сімейства Мнішеків у Росії — як і знущання над ними ошалілого натовпу. Ось чому Василій Шуйський вжив усіх заходів, аби зберегти це сімейство під час погрому 17 травня 1606 року.

За кілька днів до офіційного вінчання на царство Василія Івановича до Речі Посполитої було відправлено посольство, якому зокрема наказувалося: «...а Сандомирского воеводу с дочерью и со всеми его приятели, которые были приехали к расстриге на свадьбу, и тех панов, которые приехали с расстригою, лутчих людей приговорил государь разослати по городам, а желнырей и худых людей хлопцов велел государь перебрав отпустити в Литву. А приказал государь о воеводе Сандомирском с товарыщи боярину князю Ивану Васильевичу Голицыну».

Головними полоняниками Боярська дума вважала «сандомирского воеводу с дочерью». У дипломатичних документах царський титул Марини Мнішек велено було не згадувати. Як не говорилося й про колишнього царя чи імператора Дмитрія Івановича, а лише про «розстригу» Гришку Отреп’єва, «злом и проклятом волхве», «богоотступнике» і « смердящем псе». Заодно про весілля його з Мариною говорилося, що «и взем за ся проклятый у поляка у воеводы Сандомирского дщерь римские ереси и не крестив, поведя венчати ю царским венцем в соборной и апостольской церкви, и свящее миром некрещенную помазати повеле», — себто цим Москва відмовлялася визнавати Марину Мнішек та її вінчання на царство. А відтак, вона, мовляв, ніяка не російська цариця, а всього лише «дщерь сандомирского воеводы», що її повінчав на царство «смердящий пес». А ще підкреслювалося: це авантюра воєводи Юрія Мнішека, котрий «себе... и дочери своей безчестье и убытки великие починил», що «вся смута и кровопролитье от него сталось».

І разом з тим новий руський цар навіть потурбувався про... кухню цариці. Це вже було щось. І щось красномовне, знакове. А розпорядився Василій Іванович, аби Марині Мнішек під час її перебування під арештом у Кремлі «давали все необходимое в крепости, но так как готовившихся там блюд она не могла есть, отдали приказ, чтобы там же готовили еду для нее по-польски».

Польські страви (власне, європейські, до яких звикла Марина) звідтоді готовили на кухні її батька і щоденно в судках привозили Марині у її кремлівську «крепость» — і Марині, і її фрейлінам та слугам.

— Дівчатоньки, будемо сподіватися на краще, — казала за обідом Марина своїм фрейлінам. — Тим, кого задумали знищити, так годити з їжею не будуть. Вище голівоньки, фрейліни мої дорогі! Сподіваймося на краще... Хоча... Кращого після того, що лучилося 17 травня, для нас, мабуть, у Москві вже годі й сподіватися...

Марина все ще остерігалася, аби її не отруїли тихцем (трутизну можна було підсипати в судки, коли їх везли до Кремля, а потім все звалити на пана воєводу — мовляв, на його кухні його кухарі готували, при чім тут ми?). Чи щоб з нею не вчинили те, що вчинили з сім’єю Бориса Годунова після його смерті.