Розділ «Повість третя. Матушко, ми вбили твого сина!.. І викрикнули Шуйського на царство»

Тим більше, ситуація в державі, різко погіршившись, змінилася не на користь царя та його бояр. Починаючи з серпня 1606 року повстання проти царя Василія Шуйського спалахнуло з новою силою і почало ширитися серед сіверських, польських, рязанських та українських міст — там збиралася велика рать для походу на Москву.

Ясно стало, що в таких умовах тримати далі в Москві жону вбитого царя Марину просто небезпечно. Як і її батька та їхніх співвітчизників. При наближенні повстанської раті до Москви московити можуть знову повстати і перебити недобитих поляків.

І полякам веліли прощатися між собою, адже їх вирішено було порозсилати по різних містах і селах Московського царства.

Вишневецького, Яна Мнішека і Сигізмунда Тарло відправили на північний схід від столиці — у різні замосковські міста.

Інших поляків та «литву», «котра прийшла з Розстригою посла по городам: у Ярославль, на Кострому, в Галич, повеле посадити їх на дворех і приставити до них приставів і берегти велів (цар Шуйський) наміцно» — із свідчення «Нового літописця».

Відсилали поляків — прямо спішна масова евакуація відбувалася, — і в Ростов, у Твер, Вологду, на Білоозеро... З одного боку, це було зроблено для самої ж безпеки поляків, а з другого — їх порозсилали в різні краї ще й тому, щоб завадити їм спілкуватися між собою. Та й з тих далеких країв, із глушини ні поляки, ні «литва» не могли влаштувати втечу.

Що ж до цариці Марини Мнішек, то її з фрейлінами та слугами і неодмінно з батьком вирішено було вислати ще далі (як вважалося, у холодні краї) — в Ярославль.

Так вирішив цар Шуйський — буцімто для «спасіння» самої цариці та її батька. Так їм і було оголошено. А то, мовляв, їх по­вбивають московити. Хоча насправді цар остерігався (з появою раті нового самозванця під старим ім’ям), що виникне заколот у столиці і Мнішеки врятуються. Чи навпаки, їх таки повбивають повсталі московити, а він навіть послав до Речі Посполитої посла, сподівався миром — хоч і з якимись по­ступками, — вирішити це питання, що вже йому і набридло, і водночас почало його тривожити. А доти, поки все владнається, Марина Мнішек і має жити подалі від Москви.

А тим часом почала розгортатися громадянська війна на Русі, затіяна новим Дмитрієм, що його буде згодом названо Лжедмитрієм II (чи, може, то й справді Дмитрій Іванович, який дивом врятувався?). Невдовзі прийшла дуже тяжка для царя вістка: у битві, на яку Шуйський покладав стільки надій, новий самозванець наголову розбив урядові війська!

Шлях на Москву самозванцю був відкритий, і це пришвидшило висилку Мнішеків зі столиці царства.

Приготування були недовгими — Мнішеків підганяли в спину. За реєстром, що був складений у Кремлі, на заслання до Ярославля разом з Мариною Юріївною та її батьком відправляли 375 їхніх співвітчизників. Були виділені необхідні карети для панства і візки для пахолків-слуг і 300 стрільців для охорони.

16 серпня 1606 року довга вервечка карет та візків в оточенні 300 кінних стрільців поспішно залишила Москву і по­прямувала до Ярославля, граду, заснованого близько 1010 року київським великим князем Ярославом Мудрим і названого на його честь — з 1463 року Ярославль перебував у складі Московського великого князівства, а потім і царства.

Нова кремлівська влада таки постаралася — для поляків було виділено чи не сотню карет, не рахуючи візків для слуг та майна, і та велелюдна кавалькада в оточенні трьох сотень стрільців бравих, вийшовши з Москви, попрямувала не вниз, де колись була нижня Русь, Ростово-Суздальська, з Нижнім Новгородом при впадінні Оки у Волгу, а взяла круто вгору, на північ, прямуючи одним із торгових шляхів, що слався зі столиці царства на північ — через Ярославль і далі на Вологду і Дмитрів... Але вигнанцям, на щастя, далі Ярославля у верхній Волзі не треба було, тож вирушили з надією, що далі їх і не запроторять.

Марина з батьком, — але в різних каретах, — їхали в середині валки, що додатково захищалася ще й жовнірами, а попереду, з боків і позаду скачуть стрільці — кінне цареве військо.

Стрільці зодягнені в довгі, що доходять їм до кісточок, каптани із кольорового сукна. Кожний полк має каптани якогось одного кольору, — стрільці, що супроводжували валку, були всі, як один, у яскраво-червоному вбранні, тож, рухаючись шляхом, маками квітли. Коміри в каптанів стоячі і застібуються на кольорові петлиці, шапки типу мурмолок з хутряними околишами, через ліве плече в кожного шкіряний ремінь, до якого привішуються зарядці. Усі озброєні пищалями і сокирами. «Начальники людей», як називаються старші, мають більше барвистих петличок, пояси їхні багаті, коміри з хутряними опушками.

Стрільці гарцюють на конях — ситих і доглянутих, — гарцюють раді, що їх послано не проти нового самозванця, де можна й голову зложити, а супроводжувати поляків на верх­ню Волгу — просто розвага, прогулянка гарними літніми днями. Поки туди дістануться та назад неквапливо повернуться, дивись і заколот нового (чи старого — хто їх розбере!) Дмитрія вляжеться. Або він гору візьме, або його розіб’ють. Тож повернувшись з ярославльського походу, вони або царю присягнуть, Шуйському Василію Івановичу, якщо він гору візьме, або новому (чи старому — хто їх розбере) самозванцю — якщо він візьме гору — скільки там ділов-то!

Не впервой! На цьому стояла і стоятиме Руська земля.

Марина Юріївна заспокоїлась і вже цілком належала дорозі, що слалася й слалася попереду. — як і тоді, коли вона не так давно весільним поїздом їхала до Москви, сповнена райдужних мрій і надій.

Але цього разу веселощів мало — не знала, що її чекає попереду. Як і подумати не могла, що в якомусь там Ярославлі їй доведеться жити у вигнанні аж цілих два роки! Добре, що хоч з Москви до Ярославля послана вказівка: Марина Мнішек — «вінчана цариця», а тому з нею слід поводитися «помягче».

Всю дорогу Марина думала не так про себе, як про Дмитрія — невже то він затіяв новий похід на Москву? Невже він і справді врятувався під час бунту 17 травня?