В останні дні у Москві тільки й чуток було, що про врятованого царя, який уже веде рать на Москву, і Шуйському, який влаштував антизаконний, та ще й кривавий бунт і відібрав у нього владу, — не поздоровиться.
Спершу вона не повірила цим чуткам (хоча глибоко в душі й хотілося повірити в се чудо), але коли вісті ледь чи не всю Москву заполонили, як і те, що в Сіверській землі вже почалося повстання проти Шуйського і що очолює його цар Дмитрій, який насправді уцілів, повірила...
Повагавшись, таки повірила, що Дмитрій і справді під час бунту вцілів, а замість нього було вбито когось іншого. Та й не бачила вона мужа-царя убитим. А той розтерзаний натовпом труп, що був виставлений на Красній площі як ніби труп царя Дмитрія, був понівечений до невпізнанності. Більше того, той труп — буцімто як труп царя Дмитрія — так ніхто й не визнав за труп царя Дмитрія. Та й до всього ж на лиці трупа була маска скомороха — де вже там було впізнати царський то труп чи не царський.
Напевне ж, у того Дмитрія — справжній він чи несправжній, — сила була превелика, якщо він затіяв похід на Москву і якщо в Москві так злякалися, що спішно відправили її подалі від столиці у якусь глушину, в край дрімучих лісів, якими тоді славилася Русь.
Але дарма стараються бояри-зрадники на чолі зі своїм царем! Узявши Москву, Дмитрій візьме і Ярославль і поверне її до Кремля. І в них знову будуть веселі застілля і ночі, повні шаленої любові... (Про те, що, ставши царицею, їй треба було якось і царством керувати, вона тоді ще не думала — надто молодою була.)
...Скриплять колеса, скачуть вершники, вигуки, галас, метушня...
Все далі й далі їде караван від Москви (а заодно й від Польщі), їде кудись у незбагненну їй глибинну Русь, яка десь там на півночі, за дрімучими лісами, за болотами і далями неміряними...
Скачуть стрільці — попереду, обіч валки, позаду...
До встрічних кричать:
— Прочь, прочь с дороги! По царевому указу венчаную царицу везем!!!
Селяни з сіл, мимо яких проїздить валка, виходять до них гуртами — з іконами і хрестами. За руським звичаєм низько кланяються — у пояс, до матінки землі. Кланяються валці, у якій їде вона, цариця Русі Марина Юріївна.
— Зглянься над нами, дітьми твоїми, матушко наша!
Скриплять колеса, скачуть вершники — галас, крики...
Марина якось згадала няньку вірну свою, бабцю Софію. Коли починалася гарна днина, тепла, ясна і сонячна та лагідна, бабця, бувало, казала:
— Хто вмер, той тепер кається, бачачи, яка Божа благодать у цьому світі.
У ті дні погода була явно не для каяття — холодно, сиро, хмарно.
День у день мрячило, і чим далі на північ, тим похмурішими ставали затягнуті мрякою видноколи. Але в душі Марини — попри ту мряку і заслання невідь-куди — буяло красне літо.
Від того, що вона вірила: цар Дмитрій живий.
Він іде походом на Москву.
Він візьме Москву.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Марина — цариця московська» автора Чемерис В.Л. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Повість третя. Матушко, ми вбили твого сина!.. І викрикнули Шуйського на царство“ на сторінці 30. Приємного читання.