Розділ «Повість третя. Матушко, ми вбили твого сина!.. І викрикнули Шуйського на царство»

— А ти, государю, не вірив мені, що вся Москва зібралася на тебе.

— Чим я Москві не догодив?

— Коб я знав... Але сподіваюся, ситуація скоро проясниться. Погано, що стільки простолюдинів у Кремль проникло. Вони й кричать, щоби тебе негайно видали. Треба нам покедова захищатися, а там... Там розберемося, які їх мухи покусали. Чого б то вони так осатаніли супротиву тебе, государ?

Басманов кудись метнувся і повернувся з алебардниками, які загрозливо тримали чималі сокири з лезами у вигляді півмісяця. Здається, вони готові були трупами лягти, а царя захистити. Це трохи заспокоїло Дмитрія.

Басманов поставив алебардників біля входу, суворо велівши їм стояти муром непохитним і нікого сюди не пускати...

Алебардники згідно закивали бородатими головами, але тільки стали на вході, як по них кілька разів вистрелили з пищалей, і їх як вітром здуло... (Один, втікаючи, навіть алебарду свою кинув.)

Дмитрій встиг її схопити і сам кинувся до дверей, намагаючись загородити натовпу дорогу, що невідь-де і взявся — розбурханий і налаштований крушити всіх і вся...

— Геть, геть!!. — кричав цар. — Я вам не Борис...

Басманов і собі кинувся до дверей, а вже по той бік почав умовляти бояр припинити «безобразие», як один із змовників, стрибнувши вперед, з усього розмаху вдарив боярина довгим ножем у груди...

— Пошли, братцы, теперя царя ловить! — крикнув він до натовпу.

Змовники потоптом посунули по трупові Басманова (а він упав і дух спустив миттєво), прямуючи до дверей.

Дивуючись, як це сталося, що він один перед розлюченим натовпом, Дмитрій хряпнув дверима і побіг довгим переходом до маленького палацу, сподіваючись там сховатися. Біг і все ще дивувався: як це сталося, що до Кремля увірвалося стільки люду, а він, цар, сам-один яко перст — ні вірних бояр біля нього, ні стрільців, котрі невідомо де й подівалися.

Аж тут йому навстріч з-за рогу виткнувся гурт мужичків з дрєкольєм в руках — вів їх якийсь боярин.

У розпачі — вперше Дмитрій відчув у грудях змію розпуки — кинувся до відчиненого вікна. Виглянув і загледів унизу стрільців.

Ага, нарешті він побачив тих, хто мав його охороняти.

А юрма вже ось-ось.

Роздумувати більше не було коли. Дмитрій зістрибнув на підвіконня і загледів по той бік довгу драбину, що її приготували для ілюмінації, і почав по ній спускатися у двір до стрільців. Але на другому чи третьому щаблі нога його сковзнула кудись у порожнечу і він полетів униз...

Висота була десь близько 15 сажнів. Значна висота, і трудно було вціліти при ударі об землю — це він миттєво збагнув.

Падаючи, Дмитрій хапався руками за щаблі, намагаючись утриматись, але тільки обдер собі нігті.

Удару об землю, що стався миттєво, він не відчув, лише на мить увічу потемніло. А коли прояснилося, він лежав розпластаний у дворі з розбитими грудьми і вивихнутою ногою.