Розділ «Повість друга. Під срібним скіфським знаком. Москва, кремль і всі його таємниці»

Муратови — золотоординський рід.

Мурзіни — від ногайського князя Каная.

Мустафіни — від казанського царевича Муртази Мустафича.

Тенішеви — від Теніш-мурзи золотоординського роду.

Тюменські — сибірський рід.

Умарови — казанський рід.

Урусови — від ногайського князя.

Чегодаєви — білоординський рід.

Шахматови — кримський рід.

Юсупови — від ногайського князя Юсуфа, правнука Едигея.

Якушеви — від казанського князя...

А ще ж графські роди — Апраксіни, Аракчеєви, Баранови, Зубови, Матюшкіни, Мордвінови, Орлови-Давидови, Протасови-Бахметьєви, Ростопчини, Строганови, Уварови і т. д. і т. п. Всі вони походили — руські графи — від мурз із Золотої Орди, від татарських виходців, від золотоординських баскаків, від мордовських татар, від кримських татар тощо.

А ще ж боярські роди неруського походження: Адашеви, Бібікови, Булгакови, Веньямінови-Зернови, Годунови (від мурзи Чета), Денісьєви, Карандеєви, Кобякови, Назарьеви, Наришкіни, Поліванови, Ратаєви, Сабурови, Урусови, Хітрови, Шишкіни, Юшкови, Язикови тощо. Всі вони також походили від мурз, золотоординців, татарських князів, кримських татар та їхніх царевичів, емірів тощо. Але найбільше, звісно, від мурз.

А ще ж були дворянські — руські! — роди з неруськими прізвищами, чиї предки були вихідцями із волзьких, кримських татар, ногаїв тощо. Перейшовши на службу до руських царів, вони поодружувалися з руськими, швидко асимілювалися і поставали руськими знатними родами — їхні діти, онуки, не кажучи вже про правнуків, — узагалі чистокровними стовідсотковими руськими, — так збагачувалася і міцніла Русь, охоче приваблюючи до себе знатних, кмітливих і відважних інородців, переплавляючи їх у казані, з якого вони виходили вже справжніми руськими, і тільки прізвища їхні — неруські — говорили, що коріння їхнє серед тюркських племен і народів. До численних російських боярських, графських та дворянських родів, чиє родове коріння в Золотій Орді, походить і рід Басманових (це вже видно з їхнього прізвища). Петро Басманов був сином Федора Басманова, який відзначився в ратному ділі при служінні московським князям, а потім і царям. А втім, Федір Басманов трохи спіткнувся — з повеління Івана Грозного убив свого батька, який чомусь не прийшовся до двору царя. А умова була така: не вб’єш свого батенька, якого вже терпіти не міг жорстокий Іван Грозний, будеш сам убитий — вибирай, боярине.

І боярин Федір Басманов вибрав — убив рідного батечка на догоду цареві. І став в історії відомий як улюбленець Івана ІV, без якого той «не міг ні веселитися на бенкетах, ні лютувати в злодійствах». За участь у захисті Рязані він був нагороджений золотою медаллю і невдовзі отримав чин крайчого. І раптом... Раптом чимось не догодив Грозному — а догодити йому не кожен із смертних міг, — жорстокий цар щось запідозрив і велів стратити свого вірного друга Федора Басманова. Що й було негайно вчинено. (А може, то його спіткала така кара Господня — за убивство рідного батька?)

Петро, син Федора, по його загибелі зостався малолітнім. Мати вийшла вдруге заміж за боярина князя Василя Голіцина, в чиєму домі Петрик отримав добру на той час освіту. Згодом, як виріс, був звільнений царем Федором Іоанновичем від родової опали, був пожалуваний у стольники, і звідтоді починається стрімке вивищення Петра Басманова над іншими. І слава, що за словами Карамзіна, була успадкована від «батька та діда» та тим, що він завжди відстоював добро і воював із злом, — рідкісна звичка навіть у наш час. Борис Годунов, який бачив у ньому одні лише достоїнства, відправив його у званні воєводи для побудови фортеці на річці Валуйці, згодом він стає окольничим. А з 1604 року був посланий разом з князем Трубецьким проти Самозванця, Гришки Отреп’єва, буцімто руського царевича — для захисту Чернігова. Оскільки Чернігів уже був захоплений царевичем Дмитрієм, заперся в Новгород-Сіверську, організував надійну оборону, а отримавши підкріплення, навіть відігнав царевича від міських стін.

Цар Борис Годунов викликав до Москви воєводу Петра Басманова, а для врочистого в’їзду до столиці послав йому власні сани. Цар Борис щедро віддячив воєводі, піднісши йому золоте блюдо з червінцями, чимало срібного посуду, багатий маєток, сан думного боярина і дві тисячі рублів — великі на той час гроші! І назвав його кращим і надійним захисником отєчєства, що відразу ж вивищило Петра Федоровича над усіма боярами, котрі, в свою чергу, заздрили йому немилосердно. Ще б пак! Боярин Петро став єдиним царським радником. Служив вірою і правдою Годунову, а після його смерті перейшов до сина його Федора, який заявив йому: «Служи нам, як служив і отцю моєму».

Петро Басманов клянеться у вірності і приводить своє військо до присяги Федору Борисовичу. Це було 17 квітня. А вже 7 травня цілком несподівано перебігає в табір царевича Дмитрія Івановича, титулованого на Русі як самозванець і єретик. Що стало тому причиною — невідомо. Вочевидь, кмітливий і розумний та далекоглядний Петро Федорович побачив, що перемагає Самозванець, а не цар і, щоб не спізнитися до поділу пирога, перебіг на його бік. Чим і відкрив Дмитрію Івановичу шлях на Москву — цього йому Дмитрій Іванович, ставши царем, не забув. Під час царювання Дмитрія Івановича Петро Басманов відігравав чи не головну роль при його дворі і швидко вивищувався, але... Все зіпсував злополучний ранок 17 травня 1606 року, коли загримів набат у Москві і народ увірвався у Кремль.

Тієї ночі Басманов ночував у палаці царя (чи не до ранку «трапезничали»). Розбуджений вранці шумом-гамом, Басманов, не вагаючись і на мить, вирішив захищати свого пана до останнього. З мечем в руках він з’явився в дверях, загороджуючи вхід у внутрішні покої, де знаходився цар Дмитрій Іванович, встиг розсікти голову одному дворянину, який увірвався з наміром негайно прикінчити Самозванця, накинувся на другого, але...

Але сам упав під ударами ножа дворянина Татіщева...