Розділ «Повість друга. Під срібним скіфським знаком. Москва, кремль і всі його таємниці»

Або через стіну із спочивальні Великого кремлівського палацу кудись просочилася...

Марина нарешті отямилась і довго не могла збагнути, де вона і що з нею. Глянула в куток, тамуючи жах-жахоту, але там нікого не було, жодної мари чи привида, і здалося, що все то... все то їй наснилося.

Ну, звичайно ж наснилося, наснилося, наснилося...

Дмитрій з шумом перевів довго стримуваний подих — у спочивальні вже був світлий ранок — десь за кремлівськими мурами, за Москвою сходило сонце на Русі...

— Ну й привиділось нам...

— Обом одночасно? — скрикнула Марина і рвучко потягнула на себе простирадло, прикриваючи ним свою голизну. — Те привиддя бачило мене... бачило голою... Який жах! А воно ж... воно ж старий дідуган.

— У нього були наживі очі — заспокойся. Він нічого не міг бачити.

Дмитрій встав з ложа, сів, зітхнув, щось подумав і раптом обхопив голову руками — таким царя і мужа свого Марина ще не бачила. А він сидів, похитуючись з боку на бік, і щось думав, думав...

— Це нам... приснилося, — раптом глухо мовив він і ніби аж полегшено зітхнув. — Приснилося і все! Годі про це.

— Я виросла в карпатському краї, де такі привиди не рідкість, — по хвилі озвалася Марина, все ще кутаючись в простирадло й мерзлякувато щулячись. — Місцеве населення там, де я виросла, кріпко у них вірить. Та й взагалі, Карпати вважаються гніздом різної нечисті — мабуть, так і є. Принаймні оповідання про привиддя я чула ще з дитячих літ. Особливо легенди про песиголова...

— Що це ще за їден? — звів він голову.

— Розказують, така велика кудлата істота, схожа на людину, але неодмінно з собачою головою...

— Цікаво, — без цікавості буркнув він. — І що ти хочеш сказати?

— Що я вірила і вірю в песиголова. Як і в ту примару монаха в рясі, але з митрою на голові. Не снилося нам, була примара. Цур їй пек, як каже в таких випадках моя няня бабця Софія! І досі в мене всі жижки тремтять... І треба, щоб таке сталося в нашу першу шлюбну ніч. А що буде далі, як те привиддя внадиться до нас?.. І взагалі... взагалі де твоя царська препильна стража? Чому вона пропустила в наші покої того старця — нам так було добре без нього. І взагалі... взагалі, чому ти мовчиш? Як у рот води набрав. Ти цар чи не цар?

— Я цар, а ти — цариця.

— У мене й досі мурашки по спині повзають, хоч я й цариця. Для того привиддя нема перепон навіть у царських палацах. І чого приперся до нас той старець? Невже яку біду нам віщує? — І заплакала: — За віщо... За які гріхи мене так зустрічає Москва? Нащо нам послано ту мару? Дух той безтілесний якоїсь загубленої людини? І яку біду вона нам віщує?..

— А яку біду нам може віщувати безтілесний дух, коли ми з тобою владики царства-государства? — Дмитрій пильно дивився на неї, і в очах його було німе запитання: так я кажу чи не так? Владики ми чи не владики?

— Звідки я знаю? Іноді мені здається, що ми хоч і в граді, званому Кремлем, і захищені мурами та баштами, але ми такі беззахисні, такі... І що завтра-позавтра нас чекає...

— Що чекає?

— Якесь лихо... Ой чекає... Лихо-пеня і біда — все разом.