Розділ «Повість друга. Під срібним скіфським знаком. Москва, кремль і всі його таємниці»

І посміхається якось навіть дитинно (як малюк, котрому нарешті дали довгоочікувану цяцьку), посміхається безпечний, щасливий і від посмішки (йому так посмішка личила) стає просто-таки привабливим. І вона захоплено милується ним, в ту мить щиро вірячи, що любить його, що в них справжня велика (хай і без великих літер) любов. А що ще треба двом у цьому світі? Та ще тим двом, які мають найвищу владу в своєму царстві-государстві?..

А тому любов, любов, любов... Поки любиться. Поки ще є час для любові. (Бо може таке статися, що не буде часу для любові.) Все інше — потім, потім... Потім.

І вони знову в передранковій млі опинилися на широкому подружньому ложі, і він на ній... Вона випростала руку, щоб міцніше обняти його й притягти до себе, перед тим як вони зіллються в екстазі, у злеті своїм найвищім, як рука її раптом почала тремтіти й кудись показувати...

Вона намагалася щось сказати, але голос їй не корився, вона тільки ворушила губами, що враз зробилися білими-білими, а лице її наче скував жах-жахота...

— Там... там... Оно-но... У кутку, — нарешті змогла вона прохрипіти, і Дмитрій, різко повернувши голову туди, куди вона показувала тремтячою рукою, теж застиг вражений — у напівоберті голови. Бо там, у кутку спочивальні, ЩОСЬ БУЛО... Власне, ХТОСЬ БУВ. Сторонній. Виходить — третій...

У царській спочивальні. Під час любові царя з царицею.

Що таке може статися, він мить тому й подумати не міг, адже такого, був він певний, не могло ніколи бути...

І в ту мить як Марина тремтячою рукою почала показувати кудись у куток спочивальні Великого Кремлівського палацу, що був під препильною охороною варти, раптом почав мерк­нути, наче згасати світлий ранок — мовби там, за Великим кремлівським палацом, над Кремлем і над Москвою сонце зайшло за хмари... Чи й узагалі почало кудись провалюватися, у якісь тартарари бездонні й безпросвітні...

У спочивальні з’явилися сутінки, а по кутках зачорніли вечірні діди, як називають іноді хатню тінь.

Але то були просто згустки смерку в кутках і попід стінами, що невідь-де раптово взялися. Куди дивиться варта? Чим зайнята варта???

А там, у тім кутку, куди тремтячою рукою показувала зблідла цариця, з’явилася спершу нечітко окреслена постать людини, що ставала все виразнішою, наче наливалася живою плоттю... Старець не старець, монах не монах, а якийсь білобородий ветхий дідуган таки з’явився, нізвідки виринувши в чернечій рясі, але з осяйною митрою на білій голові...

...Але з осяйною митрою на голові...

З отією митрою, що є головним убором вищого духовен­ства християнської церкви під час богослужіння.

І зокрема митрополитів... Виходить, те привиддя старця, що з’явився в царській спочивальні, як сніг на голову літнього дня, було привидом, марою не просто старця, старигана-дідугана якогось там, а митрополита?

Але чого він з’явився у царській спочивальні Великого Кремлівського палацу, та ще у першу шлюбну ніч царського подружжя? І чого він привиджується з неживими очима, дух померлого? Чи мана? Наслання бісів? Чи то їм просто... просто ввижається?

Контури того привиддя були неясними, нечітко окресленими, те жахне видиво тремтіло й колихалося, як тремтить бува й колихається в полі нагріте повітря, і здавалася та мара нереальною, оманливою, ніби вона є і — протри лишень очі, схаменися, — як її й немає... Але все ж видно було, що то постать людська. Митра — єдина реальна річ у тому видиві — неприродно спалахувала холодним білим огнем...

Та ось привид почав зводити руки, рукава його чернечої сутани закотилися, з’явилися кістляві руки мерця... Самі лише кістки.

Мара розплющила неживі очі, розкрила мертві уста, і Марина на мить зомліла, і що було далі — не пам’ятала...

У ті роки по Москві ходила-гуляла моторошна — для декого й жахна — легенда, що в Кремлі, у неприступній фортеці російських князів та царів, у граді їхньому...

А втім, може, то й не легенда. Легенда — се народне сказання, оповідання про події чи життя людей, оповите казковістю, фантастикою, і воно завжди героїчно-поетичне. Швидше всього то був поговір, пересуди-поголоски, зрештою, чутки чи лиха слава. Так ось, ходила слава у Москві, ніби в Кремлі за височезними й товстелезними його мурами, що їх препильно охороняє вдень і вночі варта, коли й миша непоміченою не може туди прошмигнути, почав раптом з’являтися якийсь старець у сяючій митрі й чернечому вбранні. Вигулькував він мовби нізвідки, проникав крізь стіни і через будь-які перепони — як безтілесний дух, як тінь лиха... І неодмінно з’являвся перед якоюсь бідою. Казали, — несамовито хрестячись, — що то буцімто — по митрополичій митрі вгадували — дух загубленого Іваном Грозним руського митрополита Філіппа...