Розділ «Повість друга. Під срібним скіфським знаком. Москва, кремль і всі його таємниці»

Всі знали, які звірства ще не так давно чинив за свого життя звірячого цар Іван, прозваний чомусь не Сатаною, а всього лише Грозним. А тому ніхто й не дивувався, що в Кремлі з’являється дух однієї з його жертв.

Найраніше криваве звірство Івана Васильовича, великого князя і государя всія Русі, припадає на 1547 рік, коли йому ледь виповнилося сімнадцять, коли він ще тільки-но готувався стати царем. Неупереджений літописець, фіксуючи тільки факти, запише: «...велел великий князь — Иван Васильевич, семнадцати годочков, — казнити Федора княжь Иванова сына Овчины Оболенского... И князя Федора посадили на кол на лугу за Москвою-рекою против города». Батько жертви давно вже був на тому світі, а син його Федір був не лише однолітком російського великого князя, а й товаришем його дитячих ігор... Потім, як пишуть історики, «начинается кутерьма, кровавое непотребство... Царь начинает убивать бессистемно (мовби убивство за якоюсь системою — це ніби краще). Убивает сам своим остро заточенным посохом, убивают его подручные».

Так у Московському царстві-государстві почалося велике кровопролиття. Грозний називав убитих ним людей чародіями і ворогами Христа і Росії.

Убивали щодня і чи не щогодини.

«Если выпадал мирный денек... то кутили, устраивая свальный грех, а то на коней и грабить, резать. Опричные жертвы еще никто не сосчитал. Счет им ведется на десятки, если не на сотни тысяч. Обычно сжигали дотла села, наполовину опустошили и вырезали города: Клин, Тверь, Псков, Новгород, Вышний Волочек, Торжок...»

Ще з одного свідчення:

«...они вешали женщин, мужчин и детей, сжигали их на огне, мучили клещами и иным способом, чтобы узнать, где были их деньги и добро...» («100 великих диктаторов». — Моск­ва: «Вече». — С. 286—292).

Скільки було офіційних дружин у Грозного, історики й досі плутаються — вісім чи дев’ять. (Коханок він міняв чи не що­дня.) Тоді й виникла проблема: за православними канонами вінчатися можна було лише до трьох разів. А цар уже давно переступив цей обмежувальний рубіж. Тож почав ламати церковних ієрархів, і вони мовби дали добро на ще одне вінчання царя, але митрополит Філіпп виявив йому моральний спротив, не погоджуючись на п’яте чи яке там вінчання царя Івана. Цар спалахнув, осатанів від люті (а втім, із стану осатанілої люті він ніколи й не виходив, то був його звичайний стан) і велів опричникам прикінчити незгідливого главу Руської православної церкви (тоді сану патріарха на Русі ще не було).

Царський кат Малюта Скуратов задушив митрополита Філіппа власними руками, що вже тоді були по плечі в крові невинних жертв... Тіло митрополита викинули на смітник — на розтерзання бродячим псам.

Цар обвінчався з черговою своєю жоною — у п’ятий чи який там раз. За знищеного ним митрополита швидко й забув — своїх жертв він ніколи не пам’ятав, як негадано в Кремлі почав з’являтися привид старця, у якому швидко було впізнано митрополита Філіппа — по сяючій митрі. І з’являлося те привиддя лише перед якоюсь бідою...

Вперше та мара виникла у царській спочивальні у 1584 році, незадовго до несподіваної кончини кривавого царя...

Звідтоді митрополит Філіпп, чи дух його, ні-ні та й вигулькував у Кремлі як розпливчасте марево, і це неодмінно віщувало царському сімейству якесь лихо. (З’явився він і перед кончиною Бориса Годунова, чим дуже нажахав його і пришвидшив кінець.)

З’явився старець Філіпп і того разу — в ніч з 8-го на 9 травня 1606 року у спочивальні царя Дмитрія — білобородим ветхим дідом в чернечій рясі, але з митрополичою митрою на голові. Привиддя те було прозорим і просвічувалося, розпливалося й хилиталося, але все ж зберігало людські обриси.

...І раптом випростана рука її почала тремтіти, та рука, що багла його обійняли і притиснути до себе, до тіла свого пружного, молодого.

Дмитрій Іванович, усе ще в полоні любовної пристрасті, що нуртувала у ньому й охоплювала його солодким вогнем, повернув голову туди, куди вона показувала, і в сутінках, що невідь-де вранці з’явилися у спочивальні, побачив у кутку примару.

Чітко і виразно побачив — у чернечій рясі, підперезаній якоюсь вірьовкою, але в осяйній митрополичій митрі...

І тоді до його вух нарешті пробився жахний крик Марини...

Привиддя в кутку з неживими очима й порожнім беззубим ротом повільно зводило кістляві руки мерця...

І в ту мить, як закричала Марина, примара та і щезла...

Наче розчинилася в повітрі.