Розділ «Повість друга. Під срібним скіфським знаком. Москва, кремль і всі його таємниці»

Коли вона казала останні слова, то вже лежала на ліжку, а він так старався, що широке подружнє ложе під ними раптом заскрипіло і наче захилиталося.

— О-о, як ти мене кохаєш, — шепотіла вона, припадаючи до нього усім своїм спраглим тілом.

І хай у них буде небагато таких ночей, зовсім-зовсім мало, всього лише вісім чи дев’ять, але більшого щастя вона вже й не бажала, як тоді, бо все спізнала, що належить спізнати у цьому світі кожній жінці.

Залишалося спізнати лише нещастя. Недарма ж кажуть: щастя без нещастя не буває. Чи навпаки: нещастя без щастя...

І в цьому Марина Мнішек дуже швидко переконає­ться...

Але тоді вона, обхоплюючи його руками за шию, шепотіла:

— Ми будем... будем... будем...

— Що — будемо? — подивувався він. — Чому будемо, як ми вже є.

— Ми будемо завжди. Завжди і завжди будемо! Ми!

— Ти так говориш, як начеб над нами нависла якась загроза, — подивувався він. — Але що може загрожувати цареві? Самому цареві у його царстві-государстві, у неприступному Кремлі. У мене вірні бояри і дворяни, які власними бородами ладні мести переді мною шлях. Один Василій Шуйський з його вірністю чого вартий! У мене є військо, підлегла мені Боярська дума.

Цар Дмитрій, як швидко покажуть наступні події, жорстоко помилявся. Не було у нього вірних бояр і дворян, а Василій Шуйський посилено й спішно готував проти нього змову. І вже бачив себе на троні. І не було у Дмитрія надійного війська — воно за один день перекинеться на бік його супротивників.

А що було у Дмитрія Івановича, швидкоплинного руського царя?

А була у Дмитрія Івановича велика віра у своє стійке везіння і, як би сьогодні сказали, непотоплюваність. І він мав для такої віри, що швидко перекреслить його життя, здавалося б, усі підстави. Все йому досі сприяло, рятувало його, оберігало і вело до перемоги — від однієї до іншої, до ще іншої. Справді-бо. Його з матір’ю на самому початку життя відправили в заслання — як на вірну загибель. Без права й думати про батьків трон. Як і про своє царське походження. Більше того, в Угличі, де його наче в насмішку зробили князем, його хотіли брутально зарізати, мов собача яке шкодливе й нікому не по­трібне. Але він уцілів. Ну хіба це не везіння? Потім чи не двадцять років поневірявся, переховувався від нишпорок Годуна в добрих людей, то по монастирях під личиною якогось Гришки Отреп’єва. Уцілів. Але тільки заїкнувся, хто він насправді, як довелося тікати з Московського царства у світ широкий. Уцілів. У Польщі йому допомогли і оружною силою повернутися на Русь і під малинове бемкання дзвонів увійти до Москви й утвердитися в її Кремлі державному. Він був усіма визнаний як законний спадкоємець російського престолу, коронований на російського царя, — то що може тепер йому загрожувати? Він мелодий, здоровий, повний сил та енергії, не дурний, тямковитий. У нього попереду ще життя та життя. І — не яке-небудь, а — царське! То що йому тепер може загрожувати?

ТО ЩО ЙОМУ ТЕПЕР МОЖЕ ЗАГРОЖУВАТИ?

Тому, якого одні визнають істинним сином царя Івана і законним царем Русі, а інші ще продовжують його обзивати самозванцем, якимось там Гришкой Отреп’євим, під чиїм ім’ям він довгий час переховувався, як равлик у своїй мушлі, яку він уже покинув. І якого рідна мати визнала за свого сина.

ТО ЩО ЙОМУ МОЖЕ ЗАГРОЖУВАТИ?

Йому, царю-государю Московської Русі, який уже проголосив себе цесарем, імператором всеросійським.

І в особистому житті йому щастить — та дівчина-графиня, у яку він два роки тому безтямно закохався у Самборі, ще будучи збіглим монахом, стала його законною жоною і царицею царства його...

ТО ЩО ЙОМУ ТЕПЕР МОЖЕ ЗАГРОЖУВАТИ???

— То що мені може загрожувати? — забувшись, вигукує він уголос в тиші царської спочивальні.