TextBook — Син мій, кажеш?
— А то ж чий іще?
Марфа довго мовчала — висока, худа, вся в чорному, з чорним лицем, що, здавалося, від дум її гірких ще дужче чорніло.
— Може, й мій, — пожувала синіми губами. — Бо ж мала я колись дитятко в Угличі... Мій... А може... Один Господь знає, чий він син...
— Але ж ви його... визнали.
— Визнала? — знову пожувала синюшними губами. — Визнала, еге ж, — ствердно кивнула. — Бо так треба було.
— Для кого... треба?
— Яка ти нетямуща! Для царства-государства треба було. А ти... Проводжай своє дівоцтво. Коли маєш його, то чому б і не провести. Раз-бо дівоцтво маєш, раз його і втрачаєш. Ох, ох, не в святій обителі будь це сказано... — Зітхнула. — Не буду заважати. Дівоцтво проводжати. Влаштовуйте дєвішнік. Чи, як ви кажете, дівич-вечір... Любить тебе мій син. Мій... Мабуть, таки мій, дитя моє кровне...
І пішла — висока, худа, вся в чорному... Пішла, повторюючи: «Ось так воно, дитя моє... Синова моя...»
Мине не багато днів, як Марфа Нага — коли зчиниться у Москві кривава буча і чернь на чолі з боярами все трощитиме у Кремлі, коли царем стане Василій Шуйський, — на чім світ стоїть ганитиме «дитя своє», як вона до того називала Марину Мнішек, «синову» свою. За те, що вона виконувала православний обряд при вінчанні, виконувала, навіть не будучи хрещеною. Але то буде через кілька днів — усього лише через кілька лічених днів, — а тоді Марфа Нага інакше, як «дитя моє», «синова моя», Марину і не називала...
Вчувалася їй — наче вона того ранку була в Самборі, — пісня, що її часто наспівувала бабця Софія.
«Ой маю я чорні брови,
Маю карі очі!
Чом ти мене, козаченьку,
Любити не хочеш?»
Їй іноді здавалося, що Дмитрій її не кохає. Хоч він і клявся їй у своїх почуттях, — правда, це було ще в Самборі, — а вона хотіла... Хотіла, аби він ще і ще їй клявся в коханні. Для дівчини — це таке щастя. Слухати клятьбу парубка в коханні... А може, Дмитрій просто нею захопився? І вважає те захоплення за кохання?
А вона багла кохання.
Багла, хоч так і не розібралася, чи сама вона кохає Дмитрія?
Чи заміж іде за нього, коханого, без якого дівчині й світ не милий, а чи всього лише з обов’язку. Щоб самій царицею стати. Та й батько як напосівся: виходь та й виходь за руського царя!
Не могла сама собі відповісти, а тому бурмотіла: потім, потім, потім... Після вінчання, як настане шлюбна ніч, усе й з’ясується. Аби він лише не виявився таким, яким був його батько, як про те їй розповідала Марфа Нага.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Марина — цариця московська» автора Чемерис В.Л. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Повість друга. Під срібним скіфським знаком. Москва, кремль і всі його таємниці“ на сторінці 24. Приємного читання.