Розділ «Повість друга. Під срібним скіфським знаком. Москва, кремль і всі його таємниці»

І вона вже — перша дама того царства-государства і його повелителька.

Матушка руського люду.

Справді, таке годі уявити — навіть маючи найбурхливішу й безберегу фантазію. Чи не тому, опинившись у Кремлі, вона раптом відчула тугу... за Самбором!.. Сама собі повірити не могла, що вона... за Самбором у душі затужила. Далекою провінцією польського королівства. А відчула тугу. За звичним їй життям, що у неї до того було і його вона сприймала як найкраще у світі білому життя!

Але ж до минулого вже не було вороття — попереду коронація. Ось тому й тіпав її неспокій, що попереду була коронація. Не кого-небудь, а її буде короновано... І у всьому її єстві все нуртувало й навіть страхало її — вона цариця?

«Ой леле!» — вигукнула б її бабця Софія й хутчій би перехрестилася — цур йому пек, такому наводженню! Мані такій! Насланню!

Заспокоювала себе лише тим, що намагалася не думати про коронацію — якої мовби ж і багнула і якої так жахалася.

Тому думала не про коронацію, а лише про вінчання.

Заспокоювала себе: вона всього лише виходить заміж.

Так їй було легше в кремлівському монастирі, де вона, правда, аж почувалася наче б як ув’язненою — з якої це причини?

А хвилювання... То, переконувала себе Марина, звичайне хвилювання дівчини, яка виходить заміж. Всього лише...

А заміжжя — се таке. Кожна дівчина колись та виходить заміж. От і їй підоспіла пора. Не буде ж вона сидіти в батьковому замку старою дівою. Пора, пора обзаводитись власним сімейством. У світі Божому кожна пташка має свою пару...

А коронація...

Коронація буде потім. Хоча батько наполягає, аби спершу відбулася коронація, а весілля — потім. У цьому він вбачає свій резон.

А вона багла спершу вінчання. Просто вона виходить заміж. Правда, без особливої любові, на яку сподівалася у своїх мріях дівочих...

Проте наречений нічого. Хай і не найкращий, але й не найгірший.

Годиться.

А любов... Любов і потім прийде. Трохи, правда, насторожувало, що заміж вона виходила в чужу країну. Це вже гірше. Вдома й стіни допомагають, каже бабця Софія, — цікаво, як вона там, у Самборі?

Але й жахатися немає підстав — втішала себе. Вона просто виходить заміж — у якусь там Москву. Жила в Самборі, у батьківському замку, а тепер поживе у Москві — теж у замку, що зветься Кремлем. Тільки й того.

Гірше, що минають її останні деньочки. Дівочі. Бо завтра-позавтра вона вже буде жоною. А поки що — дівчина.

І має попрощатися зі своїм дівоцтвом — воно ж у неї чесним було. Цнотливим.