Розділ «Повість друга. Під срібним скіфським знаком. Москва, кремль і всі його таємниці»

— Панночки, — звернулася вона до своїх фрейлін, — а чи не запросити нам у гості молодих стрільців?

— Запросити, запросити! — зашуміли фрейліни. — Нам так набридли в монастирі черниці, що стрільці будуть в самий раз!

— Ах, ах, — плескала в долоньки панна Хмелевська, — стрільці нам постріляють і розвеселять нас — р-романтично!

— Стріляти ми могем, — сміялися стрільці і всі гуртом посунули до монастиря, швидко перемішавшись з фрейлінами, що були вже явно захмелілими, а тому веселими-розвеселими... А той молодий стрілець, котрий танцював з царицею, взяв її за руку, гаряче шепнув їй на вушко:

— Чи впізнаєш мене, Марино? Востаннє ми бачилися у Самборі два роки таму...

— Упізнала, упізнала, Дмитре, — таким же гарячим шепотом відповіла вона.

Потім, згадуючи ту ніч у кремлівському дворі під молодим місяченьком, Марина буде певна, що тієї зустрічі її з царем Дмитрієм їй зовсім не було, що їй все... наснилося.

Хто його знає — може, й наснилося. Історичних свідчень про той випадок, ясна річ, не збереглося. А якщо й були, то... Фрейліни вміли тримати язики за зубами як ніхто. Та й панна Хмелевська, плескаючи в долоньки, захоплено вигукувала:

— Звичайно ж тобі, ясновельможна панночко, все те наснилося, бо ж і самого дівич-вечора у Кремлі під місяченьком не було. Наснилося, моя ясновельможна пані, наснилося!.. Аx, ах, як тобі здорово наснилося! Цар у вбранні стрільця!.. Ах-ах!.. Як р-романтично. Мені хоча б раз таке... наснилося, і я була б щасливою на все подальше життя!

Коли всі гамірним гуртом — фрейліни цариці, які, відкинувши свою напускну манірність, поставали простими й веселими та захмелілими жіночками й дівчатами, — і стрільці царя — зайшли в монастирські покої, дівич-вечір тривав ще з більшою безшабашністю — раз-бо на світі живеш!

Було вже далеко за північ, але від дрібушечків фрейлін і простецького гупання стрільців усе в монастирі ходило ходором, і черниці не знали, де подітися, — так їм хотілося самим приєднатися до дівич-вечора цариці, але... Сан не дозволяв. Мусили затикати вуха й молитися та бити поклони, бити поклони та молитися...

А тим часом в гулящих напропале почалося нове чаркування.

Цариця веліла своєму кухмістеру, який завідував її похідною кухнею, званою рестораном на колесах (по приїзді до Москви він усе ще зберігав свій статус), подати ще заморських вин, що й було негайно зроблено.

Кухмістер не поскупився.

Вина були подані найкращі, рейнські, позолочені і срібні кубки дзвеніли дружно і заздравно, тож здравиці із зиченням любові цариці Марині виголошувалися раз по раз.... Рейнські вина пилися так, що швидко фрейліни і стрільці знову пустилися в танок.

Кухмістер ще і ще старався, дівич-вечір цариці вдався на славу. І ніхто не загледів у веселій тій колотнечі, де поділася винуватиця тих гульок, цариця Марина. Про неї — хоч її дівич-вечір відзначали, всі тієї ночі, але ближче до ранку, — всі наче й забули.

Стрільці упадали за фрейлінами, фрейліни мліли і квітли — досі в їхньому пісному — чи то пак зразковому — житті такого не траплялося.

І де поділася цариця (а раптом би її викрали?), те теж нікого не хвилювало. (Потім, другодні, винувато опускаючи очі, стогнучи, фрейліни казатимуть, що, мовляв, у цариці розболілася голівонька і вона пішла спочивати у свої покої.)

Як ніхто не звернув уваги й на те, що разом з царицею з дівич-вечора зник і молодий стрілець з бородавкою на носі...

Цариця Марина з’явиться лише вранці, як її фрейліни, хапаючись за голови, кленучи себе за такі гульки, ледве виповзатимуть зі своїх келій.