Розділ «Повість друга. Під срібним скіфським знаком. Москва, кремль і всі його таємниці»

Молодий, він же цар, за весільним обрядом князь — не влаштовував напередодні весілля прощального вечора, званого в росіян «мальчишником». Мабуть, тому не влаштовував парубочого вечора, що після приїзду нареченої до Москви, зокрема після того, як вона поселилася у Кремлі, вечірки у нього влаштовувалися чи не щоденно. На ті царські посиденьки в Грановитій палаті збиралися бояри й дворяни, яким цар особливо довіряв, і гуляли чи не до ранку. Музики не вгавали, танцівниці вибивали стрункими ногами хіба ж таке! На тих гульбищах захмелілі бояри також вітали царя із майбутнім вінчанням, що ним і мало скінчитися його парубоцтво та воля парубоцька. На тих гамірних і розвеселих вечорах цар любив розігрувати з себе хвацького дівчачура, такого, що захоплюється дівчатами. (А втім — він і був таким насправді, бо дівчатами, попри все, встигав займатися!)

Зводився з позолоченим кубком в руці, молодий голос сріблом дзвенів:

— Годі!.. Відгуляв своє! Ой, відгуляв! А тепер мене чекає в Кремлі остання у моєму житті дівчина.

— Не остання, не остання! — кричали захмелілі дворяни та бояри, сміючи перебивати царя, — таке перебивання царської мови було неприкритим підлабузництвом. — У такого царя, як наш, — ­хай Господь доточує йому і доточує віку! — не може бути дівчина останньою, бо іншого такого парубка й у світі білому немає!

— І все ж, — цар був явно потішений улещуванням двірських, — парубоцтво моє кінчається, а остання дівчина, яка мене чекає у Вознесенському монастирі, стане моєю жоною!

— Першою! Першою! — дозволяли собі й таке захмелілі двірські. — У батечка твого було вісім жінок, не рахуючи возлюблених, яким несть числа!

— Шо гуторити, дєвочєк він товк чи не щодня. Кажуть, більше тисячі їх попортіл!

— Жаль, але до батечка мого мені далеко, — чи не щиро журився Дмитрій Іванович. — Хоч я в цьому ділі не останній, але... До батька, до царя Івана, кажу, мені далеко. А тому спорожнімо кубки за мою останню дівку, яка ось-ось стане моєю жоною!

— Першою! Першою! — не вгавав високопоставлений, але все ж служилий люд.

— Але якби панство, — цар мимовільно вжив слово з польської мови, яку добре знав, — знало, яка це дівчина — Марина з Польщі! Іншої такої — світ обійдеш, а не знайдеш! Як глянув на неї вперше у Самборі, так і відчув: усе, скінчилося моє парубоцтво!

— Славна, славна дівчина, а наша завтрашня цариця! — погоджувалися служилі.

Мине не так і багато часу — лічені дні, — як вони обурливо назвуть Марину «дівкою з Польщі». Але тоді вона ще була для них дівчиною.

І теж прощалася зі своїм дівоцтвом...

Переміна в її житті була крута (а круте дерево, кажуть, потребує і крутого клина) — крутішої годі й уявити, бо то вже буде люта переміна. Звідтоді як вона — вчора ще просто дочка польського воєводи, бодай і магната і знатного шляхтича, але все одно провінційного королівського старости, — опинилася не просто в Москві, а в самому її Кремлі, й опинилася в статусі цариці руської держави, вона втратила спокій і ніде не могла знайти собі місця. Зовні, правда, залишалася спокійною і навіть величною, але в душі, у всьому її єстві все нуртувало й клекотіло, як на доброму вогні: вона — цариця? Руська цариця. Вчорашня дівчина з якогось там Самбора! Бодай і графиня. Справді, таке й не присниться, таке й уявити годі. Вона ж бо провінційна баришня!

Таке трапляється лише раз...

На тисячу років.

І випало це їй. І вона приїхала в Москву зі своїм двором (Єзус Марія, у неї вже є свій двір!), а через кілька днів вінчання й коронація...

Коронація і вінчання.

І вона вже законна цариця.

Руського царства-государства.