Розділ «Повість друга. Під срібним скіфським знаком. Москва, кремль і всі його таємниці»

Думний дяк мусив підкоритися царському повелінню.

Послання короля Сигізмунда він таки взяв, але, не втримавшись, заявив, що «лист без титула» він бере, але бере заради збереження «весільних урочистостей царя».

Поляки насупились, але промовчали.

Московити — гроза грозою, хмара — хмарою — теж зціпили зуби.

Всі вочевидь збагнули: погане примирення все ж таки краще гарної війни.

Прийом далі тривав, але тривав у напрузі, що гнітюче повисла в палатах, так і не розвіявшись.

Не розвіється вона і під час коронації Марини Мнішек, але що сталося — те сталося, і переграти ситуацію на краще вже не було можливості. Поляки вперто гнули своє, заявляючи, що у всьому винна «москва», московити — своє гнули, котячи бочку на підданих Сигізмунда III, а це миру не додало, а тільки загнало ситуацію в глухий кут, з якого, здавалося, вже не було виходу...

Аби залагодити ситуацію, вельми неприємну, що виникла на попередньому прийомі, цар у неділю влаштував у Кремлі бенкет із своїми польськими «родичами». Не забував він і про наречену, яку все ще у Вознесенському монастирі посилено готували на роль російської цариці, чи не щодень посилаючи їй різні дарунки. Так у неділю 4 (14) травня він велів віднести своїй вибраниці «шкатулку з коштовностями, ціна яких доходила до 500 000 рублів», — так перешіптувалися бояри. А ще було видано 100 000 злотих, аби пан воєвода Юрій Мнішек міг розплатитися зі своїми боргами в Речі Посполитій. Марина — це свідчення одного з її приближених — теж не скупіла, роздаючи «немало драгоценностей панам приближенным».

Востаннє перед весіллям цар порадував свою наречену щедрим дарунком, приславши їй «сани, у которых крылья и оглобли обиты бархатом, расшиты серебром, у хомута было подвешено сорок соболей». (Себто сорок зв’язок по сорок шкурок у кожній — нечувана щедрість!) До саней запрягли білого коня, у якого «узда серебром переплетена, с шапкой и капором, украшенными жемчугам, а в санях покрывала шерстяное и стеганое, лучшими соболями подшиты».

У тих санях, як свідчитиме капітан Жак Маржерет, Марину увечері 7 (17) травня, «дабы избежать давки», перевезли із монастиря «в крепость», чи «верхние покои дворца», де й були зроблені останні приготування до коронації та весілля.

Власне, до коронації.

Ні, власне, до вінчання.

А втім тоді, 8 (18) травня 1606 року, в Москві у Кремлі одночасно відбулося і вінчання, і коронація. (Хоча спершу, здається, все ж таки відбулася коронація, а весілля трохи згодом.)

Отож, 7 травня молоду з усією осторогою, як коштовний наповнений сосуд, коли боялися його розхлюпати, перевезли з Вознесенського монастиря, де вона все ще перебувала в статусі дівчини-нареченої, до верхніх покоїв Великого кремлів­ського палацу, де вона вже мала стати малжонкою — молодою жоною молодого царя...

Коронація, як писатимуть у «Щоденнику Марини Мнішек»[5], відбулася 8 травня 1606 року, під час якої виникло багато непорозумінь і чи не прямих конфліктів.

А все від того, що подібного випадку до того не було в російській історії (заручини без царя в чужій державі, а весілля у його). Тож ті урочистості по-різному намагалися оцінити обидві сторони, причому кожна тягнула ковдру на себе. Правда, в адміністрації царя заздалегідь заготовили «Чин» шлюбного обряду, що повторював своїми положеннями порядок, який був прийнятий у московських великих князів та царів при їхніх одруженнях.

Але тут все ускладнило те, що жоною царя повинна була стати іноземка. Та ще й не хрещена в православну віру, що в московитів і взагалі було нонсенсом. Те, що вони зазвичай класифікували, як «из ряда вон выходящим». Правда, ніби відчуваючи всі труднощі, Дмитрій Іванович просив нунція Рангоні і свого тестя Юрія Мнішека виклопотати дозвіл пап­ської курії на те, щоб Марина Мнішек все ж таки причастилася у православного патріарха. (Згоди самої Марини на те ніхто не питав, вважаючи, що буде так, як ухвалить папська курія та батько нареченої.)

Рим відповів — як відрізав! — затятою відмовою.

Заборонив категорично і, як кажуть, без права оскарження.

Така затята впертість папського престолу дуже дорого обі­йдеться молодому подружжю, яке таким — не в останню чергу і за відмови папського престолу на причастя — побуде лише якихось дев’ять днів. І стане однією з причин їхньої трагедії — принаймні, вона підігріє настрої московитів перед бунтом 17 травня 1606 року, що й поставить у долі молодих останню крапку.