Розділ «Повість перша. Самбір. У замку королівського старости»

Але тут вона згадала, що в метушні від’їзду так і не по­прощалася з бабцею, не отримала її благословення...

Вийшло й зовсім негарно — жаль.

З ким-ким, а з бабцею вона повинна була попрощатися як годиться... Та що вже тепер, як не тільки бабця, а й Самбір залишився позаду, і довжелезна вервечка карет, візків та верш­ників, вихопившись на шлях, тільки закурила — коні добрі, застояні, ситі, чом би й не мчати!

Але чого вона так зітхнула: «Ох, Маринко...»

Марина хотіла було налаштуватися на мажорний лад, але виходив, попри її силування і старання, мінор... І чого б то? Адже їде вона, поспішає не куди-небудь, а до свого коханого (віднині вона була переконана, що таки кохає малознаного їй Дмитрія), їде в царство, де має стати його володаркою і повелителькою (як руські кажуть, владичицею), а не має від того ні радощів, ні задоволення, ні простого спокою. Та й уявити себе володаркою — владичицею — в чужому царстві аж ніяк не годна. Чи не тому й на душі мінор? Щоб не сказати, зажура. Гнала од себе її пріч і не могла відігнати. Може, тому, що залишала не просто рідний Самбір, а саму себе, ту Марину-Маринку, якої більше вже не буде; залишала дитинство, безтурботну і безжурну юність свою, що минула в очікуванні чогось такого-розтакого.

Попереду нічого того, що було в Самборі, вже не буде у її житті. Як не буде й попереднього життя. І тієї Маринки, що її вона залишила назавжди у Самборі, де самі бори, самі бори... Карпати, полонини, згуки трембіт... Попереду буде зовсім-зовсім інша Марина, не схожа на ту, що її вона залишила у Самборі. Попереду буде Марина Юріївна, владичиця російська...

Карета, запряжена четвериком, котиться легко, швидко і, здається, безжурно, а вона ніяк не може відігнати від себе передчуття, що здавалися їй лихими.

— Ох, Маринко...

Різка і крута переміна її життя. І цю переміну треба прийняти як належне. Одне життя її вже закінчилося, а друге — зовсім-зовсім інше — ось-ось почнеться. Чи вже почалося, як Самбір залишився за валкою...

Карета затишна і зручна, четвірка баских коней тягне її, як грається, — карета летить, і здається, що колеса її не торкаються й землі, а все не вдається вгамувати тривогу, що невідь-де і звідки взялася.

І раптом Марина починає відчувати в собі якусь дивну музику, мелодію, їй мовби й незнайому. Тієї мелодії ніде немає, але вона всюди — бринить і бринить, наростає, заповняючи собою і карету, і її саму — по вінця...

І коли вона, аби відволіктися від тієї нав’язливої мелодії, згадала Краків і свої заручини, на яких коханого представляв його посол, як одразу ж і збагнула, що то за мелодія.

«Гейнала»!

Мелодія з краківської легенди про дозорця з високої башти Марьяцького костьолу... Та «Гейнала», що її дозорець не встиг на трубі зіграти до кінця, піднімаючи по тривозі городян, як чужинська стріла, летюча і гостра, впилася йому в горло...

Марина похитувалась у кареті, а «Гейнала» все бриніла й бриніла в ній, у всьому її єстві — чому? З якої такої причини?

І раптом Марина збагнула: таж дозорець-трубач з легенди посилав їй — як і колись посилав городянам, — сигнал тривоги, наче застерігаючи її від чогось...

Але що їй — везучій, удачливій, щасливій, молодій, зрештою, яка ще тільки-но розміняла юнацький вік, — загрожує? І на якусь мить, злякавшись тієї тривоги, сигналу дозорця, їй забаглося повернути коней назад, до Самбора затишного, де вона завжди почувалася в безпеці і ніколи не знала, що таке тривога.

Але вона вже знала, що ніколи-ніколи не повернуть назад її коні летючі.

— Вйо!!. Вйо!!. — долітають до неї вигуки візників.

— Вйо!!. — ляскають батоги, і коні вже летять над світом білим, і карета за ними теж летить над світом білим...