Розділ «Повість перша. Самбір. У замку королівського старости»

— Ах, Дмитрій!.. Ах, Дмитрій, я навіть і не підозрювала, що ти такий... нетерплячий.

І всі її вітали в замку та дивувалися, як цар Дмитро її міцно-міцно любить, — щаслива! Дай Боже, щоб інші чоловіки так любили жінок, як цар Дмитро Мариночку, і тоді нарешті у світі білому настане «справжнє життя».

І коли після всіх пертурбацій (деталі опускаємо, Мнішеки кілька разів визначали день від’їзду до Москви і кілька разів його з різних причин переносили на пізніше), Москва нарешті отримає точну дату від’їзду, від царя (служба гінців у нього таки й справді працювала бездоганно!) прилетить чи не найрадісніший лист, у якому буде повідомлено про відправку бояр для зустрічі Мнішеків на границях Московії.

— Нас зустрічатимуть на кресах Московського цар­ства! — чи не на одній нозі стрибала Марина з листом в руках, і оченята її сяяли, і те сяйво навіть трудно передати на папері — його треба бачити і відчувати. — Ах, ах! Померти можна від радощів! Ну й Дмитро, ну й вигадник! Як він нас чекає — хіба можна його за це не кохати?

З іншого листа московського царя:

«Отримавши повідомлення про благополучний виїзд до нас найяснішої цесарівни, жони нашої, не тільки ми через те велику радість отримали. Господа Бога просячи, щоб у тій подорожі її благословив, але також послали ясновельможних бояр наших: Михайла Олександровича Нагово, намісника Велико-Пермського і Кострамського, князя Василія Михайловича Мосальського, дворецького нашого, великого губернатора Сіверської землі і намісника Нижнього Новгорода, щоби вони на кордонах государства нашого государиню цесареву іменем нашим привітали і прийняли, а потім з належним пошанівком в престольний град наш препроводили».

Шлях із Самбора де Московії Марині слався (так було вирішено на домашній раді у воєводи Юрія Мнішека) спершу до Любліна, куди мала прибути на Страсну неділю (останній тиждень перед Пасхою), де перед вечірнім богослужінням неодмінно запалить страсну свічку. У Любліні вона разом з усіма Мнішеками відпразнує католицьку Пасху. Все й відбудеться так, як задумав отець, — з неодмінним висповідуванням в костьолі, де Марина причаститься Святих Тайн. А ще в Любліні Марина отримає від Дмитрія Івановича чергового гарного листа, переповненого ніжностями та клятвами в любові й вірності, а заодно й 5 тисяч «червоних злотих» — на дорогу до Смоленеька. А вже там Марину чекатимуть люди царя з новими подарунками. Заодно його величність благав її та пана воєводу не баритися, щоби встигнути до Москви проїхати зимовим шляхом — до настання весняного бездоріжжя.

Отож, нарешті настав довгоочікуваний день від’їзду. Воєводину дочку проводжав у далеку і незнану Московію увесь Самбір, для якого від’їзд Марини Мнішек на царство був, безперечно, подією з подій.

Міщани у призначений для від’їзду час висипали галасливою галайстрою на вулиці, якими мав рухатися урочистий кортеж воєводи «з найяснішою панночкою», там і там махали руками услід вервечці пишних карет, возів та вершників, які супроводжували поїзд, радіючи, що вони уподобилися проводжати «нашу царицю».

— Повертайся до нас у гості, царице, ми тебе завжди-завжди будемо чекати!

— Повернуся, — Марина схвильована і розпашіла, виглядаючи з найрозкішнішої карети, посилали землякам повітряні поцілунки. — Неодмінно повернуся до вас, люди мої, — бодай на гостину в рідному краї!

Тільки бабця Софія, котра теж вийшла на шлях провести свою панночку, стояла, обома руками спираючись (ноги вже погано тримали) на вишневий костур, і по її маленькому зморш­куватому личку, схожому на суху маківку (лише маленькі очі були ще світлими й живими і, як і перше, зоріли ясними зорями), котилися сльози — стара добре знала (недарма ж її звали ворожкою): цариця Марина, панночка її люба, яку вона потай вважала за свою названу дочку, вже ніколи-ніколи не повернеться в рідні краї...

Але на ті сльозинки старої бабці ніхто з самбірців не звернув тоді уваги. (Та якби й звернув хто, то подумав би, що то стара плаче з радощів, що їхнє місто уподобилося на свою царицю.) А бабця Софія плакала ще й від того, що в метушні проводів Марина забула з нею попрощатися і бабця не поцілувала її по-материнському в щічку, як потай цілувала її маленькою...

У Марини буде короткий вік. Це знала бабця Софія — чи не єдина у всьому Самборі, адже нічку перед Марининим від’їздом ворожила. Та ще й сон віщий замовляла — тож і випав Марині короткий вік — у тім ворожінні, у сні тому віщому, а досі ні ворожіння, ні віщі сни не підводили бабусю Софію. Як вони показували їй, так і виходило насправді.

Тому й плакала бабця Софія, безсила хоч що-небудь змінити у цьому жорстокому світі, що і їй долю перехамаркав, і Марині теж намірився вчинити. Плакала тихо й безгучно, бо знала, що ніхто вже не зможе змінити Маринину долю на кращу, тож і бачить її бабця востаннє... У цьому, звичайно, світі.

Ой, Маринко, Маринко, не ходила б ти в руські цариці.

— Ох, Маринко...

Марина вже залишала Самбір, залишала з легким неспокоєм — все ж таки попереду слалася далека і незнана їй дорога в невідомі краї (досі вона, крім Кракова, ніде не бувала), як хтось тихо... Ні, не озвався, а наче зітхнув — тяжко й гірко:

— Ох, Маринко...

Маринкою її називала лише одна людина — бабця Сафія. Мати, коли сердилася чи була чимось невдоволена, — а вона сердилась постійно з-за усякого дріб’язку, не вартого уваги, тож і постійно була чимось невдоволена — такий уже характер мала, самоїдський, — сердито підбираючи губи, чи не загрозливо тягла: «Ма-аріа-анно-о?!.» Батько звав її просто: Марина. Всі інші — ясновельможною панночкою або графинею. І тільки бабця Софія дозволяла собі називати її Маринкою, Мариночкою, і це в неї виходило якось лагідно і гарно — Марина аж квітла.