Розділ «Повість перша. Самбір. У замку королівського старости»

На тім і закінчилися препишні урочистості, яких до того не знав славний-преславний Краків, а винуватиця їх, воєводина дочка, а тепер московська цариця — пощастило ж дівчині! Чудо з чудес! Чи доля така, Провидіння таке? Зрештою, воля Всевишнього? — після повернення до Самбора в супроводі королівни Анни пішла провідати свою хвору матір та розповісти їй про те неймовірне дійство, зване заручинами, на якому вона квітла в центрі вседержавної уваги під добрим поглядом самого короля, і похвастати, що віднині вона, дочка пані Ядвіги, вже цариця московська.

У материних покоях тихо перешіптувалася між собою прислуга і пахло ліками, якимись травами, зіллям тощо. Мати нездужала, була кволою і блідою, але з такої нагоди звелася з постелі, у сорочці підійшла до дочки, обняла її і розплакалася. Крізь світлі материнські сльози бурмотіла, що вона все... все знає, бо їй розповідали нарочиті гінці про те дійство, що їх батько присилав у Самбір з Кракова.

І чомусь ще дужче заплакала.

Марина теж не втрималась, тож вони — мати й дочка — якийсь час плакали одна в одної на грудях, а королівна Анна, стоячи збоку, щасливо осміхалася і теж витирала сльози зі своїх небесно-голубих очей...

Марина вперше так щиро і ніжно, як любляча дочка, тулилася до м’яких і теплих материних грудей і вперше відчувала, що ж це за розкіш у світі білому — материні груди, до яких можна притулитися і відчути себе в ласці, затишку і теплі. І Марина у матері на грудях не просто плакала, а, як домашні потім казатимуть, ревіла, окроплюючи неньчині груди своїми щирими сльозами. Пані Ядвіга, хоч тоді й почувалася зовсім кепсько од болячок, що обсідали її зусібіч, аж ніби поздоровішала від доччиних сліз, рада, що нарешті порозумілася з дочкою, котра раніше більше хилилася до батька, аніж до неї, а це згадала, хто ж її матінка рідна.

— Прости, прости за все заблудлу дочку свою, — шепотіла у матері на грудях Марина, — я така щаслива, що знову знайшла тебе, найріднішу мені людину. Я люблю, люблю тебе, люблю і любитиму. Тільки люби й ти мене — хоч іноді. Люби свою молодшу дочку, яка зважилася стати царицею.

— Це тебе батько до цього підбив, наш славний воєвода, якому я ніколи не зважувалася перечити, тож і тепер перечити не буду. А те, що ти стала царицею, лякає не лише тебе, а й мене. Проте покладемось на Провидіння і волю Господню. Так було Йому вгодно, щоби ти, кровиночка моя беззахисна, стала царицею сусідньої держави. Господи, вимовити страшно, подумати лячно, а тобі ж доведеться в чужій Московії царицею бути. Один Господь знає, як воно там складеться в чужому краї, а ти ж далі Самбора досі не бувала ніде. Хіба що в Кракові. І раптом... раптом цариця сусідньої держави!.. У мене й тіло терпне, як згадаю. Та й передчуття якісь недобрі обсідають, але я жену їх пріч од себе, з думкою, що все буде добре, добре, добре...

Увечері Маринку вітала її вірна нянька, бабця Софія.

І нянька наївна запитала, чи буде вона їй сьогодні перед сном розказувати казки. Марина ледь не розсміялася. Але стрималася і лише кволо махнула рукою:

— Ох, бабцю! Які казки... Що було — те вже загуло. За водою Дністра кудись попливло, і ніколи воно вже не повернеться. Я вже не та, що вчора була. Це ти залишилася тією, якою й була все життя — старою дитиною. Бабусею-дитинкою, а я... Я вже зовсім не та. Зрозумій це і не ображайся на мене. Та і які казки... Те, що відбулося зі мною в Кракові, є неймовірною казкою, яка тобі й на думку не спаде.

— Слухаюсь, царице, — і бабця Софія чи не вперше в ноги поклонилася тій, кого ще не так давно забавляла своїми нехитрими оповідками і вважала ледь чи не за рідну свою дитину, але не образилася. Марина права, світ міняється і люди у ньому теж. То тільки вона, старий засушений опеньок, яка була, така й залишилася і такою й піде зі світу цього. У якому щось вона й так вже забарилася — без сім’ї, без рідні. Навіть відірвавшись від люду свого карпатського. Та й від самих Карпат, які, правда, ще іноді приходять до неї у сни зеленими полонинами, на яких так файно трембітарили файні хлопці, і вона тоді відчуває себе молодою-молодою... Господи, невже й вона колись була молодою-молодою і за нею навіть — аж не віриться тепер — упадали такі файні хлопці із зелених, із карпатських полонин, називаючи її чічкою весняною...

А невдовзі після заручин (о, ще добрий місяць про них у Кракові ходитиме яса превеликая, і всі дивуватимуться і передаватимуть з уст в уста такі вражаючі подробиці, яких насправді й не було) московський посол Афанасій Власьєв зі своїми людьми відвідав у Самборі воєводу Юрія Мнішека (мав, вочевидь, якесь потаємне доручення свого царя до батька Марини). А потім посол, повеселілий (мабуть, все з тієї потаємної розмови вирішилося полюбовно), вручив родакам пана старости від імені царя Дмитрія Івановича (уважний цар, не забув за монаршими клопотами родину свого тестя, кожного його родака не обійшов своєю увагою) щедрі дарунки.

Обдаровані були шурин царя, староста Станіслав Мнішек, — йому було піднесено «шаблю і меч, оправлені в золото і прикрашені камінням». Врочисто підніс їх — шаблю і меч — московський посол Афанасій Власьєв, аж сам замилувався дорогою зброєю, і, мабуть, пошкодував, що йому не доводиться мати таку зброю, хоч і служить царям вірно. Але — кожному своє. По його заслугах.

Брату Марини посол підніс дорогі соболеві хутра — «три чорно-бурі лисиці», а також «кречетів із золотими дзвониками». Не забув, виходить, його величність, як з братом своєї нареченої полював у лісах під Самбором і яким заядлим полювальником той виявився.

Багато соболів та разків перлів московити дарували і матері Марини, та й усі інші родаки, близькі й далекі, а їх назбиралося чимало, всі були потішені увагою московського царя, а тепер ще й їхнього родича.

Мнішеки були задоволені. І дарунками, і увагою його величності. Марина квітла, стаючи день від дня все гарнішою та звабливішою, і далекий, майже незнайомий їй наречений (та й скільки вони бачилися до того, адже він більше спілкувався з її батьком), а тепер уже й чоловік, здавався їй ще й нічого. Вона вже була ладна проголосити його найкращим у світі — як бабця Софія каже, файним лицарем. Існував живописний портрет Дмитрія Івановича — Лжедмитрія I, що разом з портретом самої Марини зберігався у Вишневецькому замку. Молодий юнак стоїть, обпершись правою рукою на бильце крісла, а лівою обіперся об стегно... Він у захисному обладунку лицаря. Овальне, злегка видовжене лице з короткою зачіскою, вельми привабливе. Юне і, як кажуть, собі на умі. Стрілки брів, замислені очі, гарно окреслений рот. Молодий, молодий... Такому б жити та жити. Хоча невмолима доля щодо Дмитрія вже розпорядилася по-своєму...

(Обидва портрети — Дмитрія і Марини — молодих і симпатичних, талановито виконані, що колись зберігалися у Вишневецькому замку, нині чомусь знаходяться в Історичному музеї Москви — жаль.)

А ще посол повідомив, що його величність, дізнавшись від посланців із Кракова як відбувалися заручини, лишився вельми задоволений і до далекої Речі Посполитої, через доли й ліси, до численної рідні цариці знову полетіли дарунки, якими Дмитро Іванович висловлював свою «радість» і своє «задоволення». (Так підкреслював пан посол.) Тестеві було послано 300 тисяч рублів (з обіцяного до заручин мільйона), його синові 50 тисяч злотих, дружині Марині брильянтовий перстень, «четки жемчужные» (перли були «наподобие большого гороха» — так в описі), «браслет с алмазами» і «золотой ларчик», багато золотих блюд та іншого посуду із благородного металу. А ще їй було прислано прикраси із образами Ісуса та Марії, «усякие алмазы». Крім того, в окремій шкатулці було (сама шкатулка — дорогоцінність) 56 значних алмазів, 136 штук брильянтів на ланцюгові із червоного золота і багато інших прикрас золотих. І навіть просто золоті зливки.

Крім усього, Москва повідомила воєводу Мнішека (а він на той час уже став чи не героєм усієї Речі Посполитої), що «не минає і години — аж до пізнього вечора, — аби цар не згадував про пана воєводу і його дочку». І в кожному посланні — гінці мчали без відпочинку, міняючи лише коней, — нагадування, аби Мнішеки швидше прибували до Москви.

Марину це неймовірно тішило, і вона по кілька разів перечитувала листи царя, писані ним особисто, захоплено вигукуючи: