Розділ «Повість перша. Самбір. У замку королівського старости»

Буду терпіти велику муку,

Поки не скаже: «Дай, серце, руку!»

Вийду на поле, на ту мураву,

Де я з миленьким мала забаву.

З різного цвіту вінки сплітала,

Біленьким личком всіх чарувала.

Ти присягався переді мною

Буть моїм мужем, а я — жоною».

Казали: як склався у людини шлюб, так піде і все її життя. У Марини шлюб склався добре, життя пішло наперекіс... Але всьому своя черга.

А ось слова з пісні про те, що «Свого милого в вічі не бачу», у випадку із заручинами Марини Мнішек, як ні до кого іншого, відповідають дійсності. І не були вони якоюсь там метафорою, а були вони правдою.

Баз мене мене женили...

Є така поговірка на Україні — вочевидь її знали і в Самборі року 1605-го. Та й нині трапляється, що одружують дівчину (або й жінку) без присутності молодого, і то не є парадоксом чи перебільшенням, чи якоюсь грою весільного обряду. Заручують (як і офіційно реєструють шлюб) без молодого, але за наявності офіційно завіреної його згоди — це якщо жених перебував... Ну, наприклад, на фронті (такі випадки траплялися в роки Другої світової), або коли жених бідував у лікарні в тяжкому стані і з якихось причин треба було негайно з ним оформити шлюб чи бодай заручини; у далекій мандрівці чи й у місцях ув’язнення — таке й нині трапляється, так зване «одруження за довідкою».

Подібна форма заручин була давним-давно відома — коли на обряді була присутня одна лише половина — наречена, а нареченого представляла його довірена особа.

Ось такі заручини відбулися і року 1605-го в сім’ї Мнішеків.

Наречений, він же московський цар Дмитрій Іванович, у Річ Посполиту з відомих причин приїхати не міг, а тому прислав на власні заручини довірену особу. Цар не міг залишити Москву і поїхати заручатися в чужу державу. Замість його величності, але з його згоди і за його монаршим повелінням в Річ Посполиту і поїхав високопоставлений його довірений. Та й не надавали московити якогось особливого значення заручинам, вважаючи, що головне дійство — вінчання — відбудеться у Москві, в кремлівських палатах. Але воєвода Мнішек наполіг — і тут його вищий світ королівства підтримав, — щоб заручини все ж відбулися, і відбулися на батьківщині молодої: не здійснивши акт заручин, молода не змогла б їхати до Москви. (Власне, вона змогла б, але вже як приватна особа, з якою ще невідомо, чи повінчається цар, — а раптом передумає? А вона припреться до нього в Москву — неслави тоді не оберешся. А так вона їхатиме заручена, вже майже його жона. І майже цариця, офіційна особа, яку Московське царство змушене буде зустрічати на найвищому рівні.)

Заручини вирішили справляти не в Самборі — все ж таки провінція, далека околиця королівства, місце не вельми престижне для такої події, а в самій Польщі, у Кракові, ще недавній столиці королівства, де все ще зберігалася столична пишнота, — там і відбулося заочне заручення нового російського царя з дочкою польського воєводи.

В історії збереглися свідчення очевидців і учасників церемонії, що їй одразу ж було надане державне значення, на кшталт того, що молода сяяла-квітла в пишному білому платті, що так їй личило, підкреслювало її молодість і свіжу юність, а на голові вона мала корону з брильянтами і самоцвітами.

Дівоча талія в молодої була — на заздрість іншим панійкам на диво тоненькою, біле плаття її облягало щільно, а далі воно розходилося віялом, наче перевернутим донизу бокалом, — пишне-препишне, до самих коштовних черевичків на струнких ніжках...

«22 листопада 1605 року (за григоріанським календарем, що був прийнятий в Речі Посполитій) відбулося вінчання московської цариці (slub carowey Mockiewskiey) Марини Мнішек через посла царя Дмитрія Івановича. (Укладення шлюбу per procura через особливо довірену особу допускалося в католицькій церкві, хоч і не визнається православ’ям.)

До того були домовленості царських гінців з воєводою Юрієм Мнішеком, що тривали в кінці літа 1605 року.