Розділ «Повість перша. Самбір. У замку королівського старости»

І почався власне обряд заручин, що його багато хто сприйняв за саме весілля.

А потім настала ще хвилюючіша мить — обмін каблучками. Московський посол, урочисто відкашлявшись та по­гладжуючи свою розкішну бороду, з добру лопату завбільшки, «вийняв з маленького ящичка алмазний перстень з великим і гострим вершком, завбільшки з чималу вишню, і дав його кардиналу, а вже кардинал надів його нареченій на палець, а від нареченої посол взяв перстень (для передачі його нареченому) і поклав його у згадуваний ящичок».

Посол в пориві щедрості й урочистої схвильованості велів викупити за 100 червінців килимок, на якому під час церемонії стояла Марина Мнішек — віднині його цариця, — аби відвезти його до Москви.

Потім численні гості, привітавши молоду з заручинами (заочно привітали й московського царя), від вівтаря пройшли до їдальні на бенкет: попереду цариця — вже цариця! Ще величніша і ще недоступніша навіть і для шляхти, горда й холодна. І коли вона встигла перетворитися на царицю? — Марина Мнішек, за нею шведська принцеса Анна, свідок молодої, а вже потім — московський посол.

Там почали вручати цариці дарунки, що їх від імені матері цариці (вона нездужала і не була присутня на таких не­ймовірних урочистостях рідної дочки) приймала спеціально виділена для такого дійства знатна шляхтянка, графиня. За знаком Афанасія Власьєва близько сорока дужих московитів в соболевих шубах (незважаючи на загалом теплу погоду в Кракові, але — престиж, престиж!), у високих хутряних шапках, теж із соболя і горностая, почали виносити дарунки царя Дмитрія Івановича і його матері Марії (Марфи) Федорівни, і тим дарункам не було кінця. Також за традиційним руським православним звичаєм наречену (вважалося, що в цей час біля неї незримо був присутній цар-наречений) благословили іконою, і знову несли й несли дарунки — золото, срібло, коштовності, брильянти, рубіни, золоті кубки, соболі, перли тощо — і, здавалося, їм ніколи не буде кінця, як і коштовному камінню та різним дорогоцінним виробам...

Першим тост виголосив його величність король Речі Посполитої Сигізмунд III і пив «за здоров’я цариці Марини, знявши капелюха і трохи піднявшись з крісла». (О, як у ту мить заздрили Марині шляхтянки та графині, хоч зовні чи не улесливо кланялись їй, «якійсь там дочці якогось там воєводи!»)

Другою на тому обіді після його мосці короля безперечно була вона, Марина Мнішек, дівиця вісімнадцяти років — «якась там дочка якогось там воєводи!» — а вже потім цар — незримо — Дмитрій Іванович і решта за ранжиром і згідно з родовитістю їхніх родів та посад, що їх займали, зі званнями і регаліями...

А далі лучився невеликий казус. Здійснюючи заручини, що його поляки вперто називали вінчанням, кардинал Мацієвський, як і велить звичай, запитав московського посла (він-бо представляв на дійстві молодого): «Чи не обіцявся великий цар комусь іншому?» Велетень-посол, знизавши плечима — кремезний чолов’яга, — добродушно і дещо аж по-простецькому, наче на сільській свадьбі, відповів: «Хіба я знаю, цар нічого не доручав мені на цей випадок».

Хтось з присутніх не вельми ввічливо шикнув на по­сла — що він, мовляв, меле несуразне, — і посол, збагнувши, де він і як належить представнику царя, розгублено пробурмотів: «Якби він давав обіцянку іншій, то не послав би мене сюди».

Тим часом граф Мнішек шепотом підказав дочці, аби вона виголосила тост за царя, і вона виголосила тост за здоров’я великого московського царя — під час виголошення здравиці зверталася до московського посла як до довіреної особи його величності. Між іншим, посол рішуче відмовився сідати біля цариці — навіть як довірена особа монарха, заявивши при цьому, що за московським звичаєм йому, «холопу, не положено їсти з царями», і це ще більше піднесло Марину в очах присутніх.

А після врочистого і вельми щедрого обіду, де страви були найвишуканіші, а вина найліпші і лилися вони рікою, почалися танці — тут уже розпоряджався двірцевий маршалок і два гетьмани Речі Посполитої — галантні до всього ж кавалери.

Танці розпочав сам король у парі з Мариною — вже царицею. Марина ледь не зомліла від щастя, що з нею, ще вчора якоюсь там провінційною баришнею з якогось там провінційного Самбора, танцює сам — САМ!!! — король Речі Посполитої, але швидко оволоділа собою — у неї виявилося як наче б професійне, від народження вироблене вміння швидко пристосовуватись до обставин, що швидко змінюються, — і павою попливла в танку. Чим навіть вразила його мосць, а він на жінках розумівся!

За царицею і королем закружляли в парах інші гості. На танцях «прислужували» головні вельможі, в тім числі й канцлер Лев Сапега, а також схвильований до безміру батько новоявленої цариці Юрій Мнішек та московський посол. Останній, правда, боявся навіть доторкнутися до руки своєї нової повелительки, злякано заявивши, що він «недостоїн такого щастя, аби бодай торкнутися цариці».

Марина також танцювала (що-що, а танцювати вона вміла і любила — в самбірському замку в неї були чудові навчителі, італійці та француз, найняті для цього воєводою) з королівною Анною, яка на час церемонії заручин виконувала обов’язки матері молодої, а повертаючись з танців, розпашіла й почервоніла, низько кланялась королю, а потім, пройшовши на своє місце, церемонно кланялась королівні Анні (а та — їй) і сідала.

Згодом батько нареченої-цариці заходився дякувати його мосці крулю. Король у свою чергу вітав Марину, а Марина — теж у свою чергу дякувала його величності. Зрештою, Сигізмунд голосно привітав Марину Мнішек, «найяснішу квітку нашого королівства і нашої ойчизни», із вступом у шлюб і здобуттям нового звання. І тут Марина (не без підказки батька — «Марино, дочко моя, підійди й опустися до ніг його величності, нашого милостивого государя, мого і твого благодійника, подякуй йому за його ласку і милість»), забувши, що вона вже цариця, кинулась до ніг його величності. Король був зворушений, підхопився, підняв Марину й поставив на ноги — ще й зняв перед нею капелюха і ще раз привітав Марину із шлюбом та здобуттям нового звання... І по-батьківськи порадив нареченій, аби вона «свого мужа, що його їй несподівано дав Господь, вела до сусідської любові і дружби на благо нашого королівства». Ще й нагадав і побажав, аби Марина «не забувала, що вихована в королівстві Польському, що саме тут Бог возвеличив її справжнім достоїнством, що тут її батьки і близькі, що вона має турбуватися про збереження доброго сусідства між Річчю Посполитою і Московським царством, між цими великими державами, і вести свого мужа, щоби він своїм дружелюбством і зичливістю зміцнював добре сусідство і готовність виявляти послуги і оберігати те, що з любов’ю йому зроблено нами, нашим королівством і твоїм вітцем»; щоби вона (Марина) «навіювала любов свому мужу до польських звичаїв і вела його до великої і гарної дружби з польським народом».

А далі король, знявши капелюха, перехрестив дочку воєводи...

Марина від розчулення «заплакала і впала з батьком до ніг його величності». Правда, московський посол, гордовитий, хоча й простецький Афанасій Власьєв, несподівано обурився. Що московська (вже московська!) цариця впала до ніг короля, але йому тактовно і ввічливо роз’яснили, що поки пані Марина знаходиться в Польському королівстві, вона залишається підданою короля. Посла це не заспокоїло, але він вдав, що погодився з таким тлумаченням вчинку московської цариці.

Аби заспокоїти царевого посла, його величність велів дати йому свою карету, щоб відвезти його до посольської квартири, — що було особливою милістю короля, і це врешті-решт таки заспокоїло московита.

Правда, обід закінчився для посла не вельми приємно: деякі його супутники, члени офіційної делегації на заручинах московського царя, втративши міру — щедра дурничка, та й питво було вишуканим! — так напилися, що надто вільно поводилися за столами і вражали господарів — уродзонних шляхтичів, — що «їли надто брудно, хапали їжу руками з блюда», а жирні пальці, за руським звичаєм, витирали об власні бороди! Чи — що гірше — об розкішні обруси, якими були заслані столи.

Але й це ще не все. Відзначилася й друга сторона — себто уродзонні шляхтичі. Російські дворяни, захмелівши, втратили пильність і вже в посольстві, куди їх попривозили ледь теплими, виявили, що «поляки-негодяи поотрезывали у них ножи, покрали у них лисьи шапки и две, кажется, шапочки, усаженные жемчугом, но посол приказал молчать». Аби не стати причиною скандалу — все ж таки це заручини московського царя, а не банальна пиятика.