Розділ «Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс»

Ріно протяжно зітхнув:

— Пригадуєш, як ми прощалися в аеропорту Сантьяго? Я, ти, Лаура… — українець ствердно кивнув. — Ви вилітали до Європи, до Парижа, здається, а я ще мусив чекати на рейс до Південної Африки. Так от, я вас проводжав і зупинився біля телевізора, ну, вони всюди висіли, по всьому терміналу, і по тому телевізору показували випуск новин. Англійською. Чомусь так склалося, що саме англійською, — ґевал кахикнув. — Ви з Лаурою не бачили його, не могли бачити, бо екран було розвернуто до мене. Отже, поки ви йшли до рукава, я мимоволі дослухався до того, що говорить дикторка. Вона повідомила про двох малолітніх хлопчаків, яких підозрювали в убивстві одинадцятьох селян в Андах. Білих хлопчаків. Близнюків.

У цьому місці в Тимура відвисла щелепа. Ріно перевів подих, провів рукою по губах і продовжив:

— Коли ви вже зайшли до рукава, що вів до літака, на екрані з’явилося їхнє зображення, ну, тих двох хлопців; не фотографія, а фоторобот, складений зі слів свідків; але все одно я впізнав їх, Тимуре, то були наші малюки.

Джеймі Макака відсунув ноги так, щоб, не піднімаючи голови, йому було видно Ріно Ґроббелаара. Українець не зважав на коротуна.

— Чому ти стільки часу мовчав? — змахнув руками Тимур. Він говорив важко, слова раптово стали в’язкими, липнули до піднебіння, склеювалися на язику. Він промовляв так, ніби йому доводилося їх спльовувати. — І чому не зупинив нас, коли ми з Лаурою прямували на посадку?

Ріно потупився та довго не відповідав.

— Я боявся, — зрештою зізнався здоровань. — Я… ви вже опинилися в рукаві, ви наближалися до літака, а якби я зупинив вас, нам би довелося повертатися, летіти до Болівії, а цього я не хотів. Розумієш?

Українець замотав головою.

— Ні, ні, ні. Я все одно не можу збагнути, чому ти стільки часу нічого не розповідав? Ти злякався в аеропорту, але чому не відкрився в Україні, коли ми готувалися летіти до Еквадору? Адже це все змінює, це примушує зовсім по-іншому поглянути на події в Ґуаякілі! Можливо, замість Еквадору нам треба було вирушати до Болівії!

— Почекай, — зупинив його Ріно. — Це ще не все. Я не сказав вам, бо вірив, що боти загинули. Повернувшись до Африки, я кожного дня передивлявся новини з Південної Америки, переважно з Болівії, але близнюки немов крізь землю провалилися. Присягаюся, якби вони продовжили вбивати, я б зв’язався з тобою чи з Лаурою й все розповів, — ґевал не був певен, чи справді так учинив би; йому дуже хотілось у це вірити. — На початку жовтня 2009-го я натрапив в Інтернеті на статтю про те, що в болівійських Андах група бекпекерів із Бельгії виявила тіла двох юнаків. Болівійська поліція підозрювала, що хлопці заблукали в горах і померли від виснаження. Осіб юнаків не вдалося встановити.

— І ти вирішив, що це — боти, ті, які змогли вибратися з Атаками? — недовірливо, хоча дещо спокійніше запитав Тимур.

Ріно підняв і опустив маслакуваті плечі.

— У тому й проблема. Я не знаю. Я не бачив фотографій, мені навіть невідомо, чи були вони близнюками — про це в статті не написали.

Тимур замислився. Навіть якщо двоє малюків уціліли після бійні на плато Ель-Татіо, це не пояснює, яким чином заразилися наноагентами кілька тисяч людей у Ґуаякілі, а також те, звідки взялися ці наноагенти.

— Як ти вважаєш, — звів голову українець, — той, хто напав на мене минулої ночі, є одним із них? Гадаєш, це бот?

Ріно благодушно посміхнувся:

— Ні. Він не нападав на тебе. Ти припер його до стіни та, судячи з усього, налякав до чортиків. Якби прийшов бот, і якби він напав, ти б зараз не теревенив зі мною. Згадай також альдостерон.

Тимур знову стих, мізкуючи над почутим. Помалу він схилився до того, що двоє ботів, які втекли до Болівії 2009-го не мали жодного шансу дожити до 2015-го.

— Я думаю, вони загинули, Ріно. Боти були непристосовані до життя з людьми, але й без людей не змогли б існувати. Їм потрібні гормони, ліки, харчі. Якби малюки вижили, ми б обов’язково про них дізналися, почули та зрозуміли, що то вони.