Розділ «Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс»

14°40’48’’ пд. ш. 73°51’27’’ зх. д.

У повітрі над Перу, 11278 метрів над рівнем моря

— Еквадорці розпочали арешт «сутінкових», — неголосно повідомив Джонні.

Ліза Джин Торнтон, яка, заколисана рівномірним гудінням авіаційних двигунів «Rolls Royce» та відсутністю турбулентності, кілька хвилин тому закуняла, відірвала голову від ілюмінатора та невидющими очима втупилася в блондина, що розвалився в кріслі навпроти. На лакованому столику перед Джонні стояв розкритий MacBook. Півтори години тому вони без інцидентів вилетіли з аеропорту Куенки[107], куди ВПС США прислали ще один С-37А. До Куенки з Мачали добиралися на автомобілях.

— Армія та поліція потроху висмикують людей із натовпу, — повторив він, збагнувши, що Ліза не до кінця вловила суть першої фрази. — «Сутінкові» не опираються. Дуже багато мертвих. Вони загнали себе до смерті й тепер мруть, як мухи. У самому Ґуаякілі все спокійно.

— Я зрозуміла, — Ліза погамувала позіх. Перед нею на столику стояла коробка з вистиглою піцою, яку вони захопили перед вильотом. — Що з вантажівкою?

Джонні поклацав по клавіатурі, почекав кілька секунд, а тоді, піднявши брови, ледь нахилився до екрана.

— Воу, — присвиснув він.

— Що?

— Вони випереджають графік.

Жінка потемніла на обличчі. Після аварійної посадки досі боліла голова, і власний голос долинав, наче крізь вату.

— Де вони?

— Не гарячкуй, нічого серйозного, ми все ще… — він ураз стих, вираховуючи, яка відстань від вантажівки до Калами.

— Кажи, де вони, — підвищила голос Ліза.

— Десь під нами, — Джонні понад ноутбуком зиркнув на шатенку та, зауваживши три глибокі зморшки, що пролягали її переніссям, додав: — Я не жартую. Викрадачі нещодавно проїхали Наску. Зараз вантажівка за три з лишком сотні кілометрів на північ від Арекіпи, найбільшого міста на півдні Перу. А від Арекіпи до чилійського кордону — не більше ніж п’ять сотень кілометрів, — чоловік потер носа. — Вони женуть як очманілі.

— Скільки їм залишилося до Атаками?

— До Калами… — Джонні схилився над ноутбуком, пробігся пальцями по клавішах, — …одна тисяча триста, ні, одна тисяча чотириста кілометрів. Якимось дивом ці хлопці витискають із «М939» просто фантастичну швидкість, і вони знову перетинатимуть кордон уночі… Та нам усе одно немає чого хвилюватися: летіти до Калами лишилося менше ніж годину.

— Одна тисяча чотириста, — повторила Ліза Торнтон, постукуючи пальцями по бильцю крісла. — Це найкоротша дорога?

— Інших доріг до Калами немає, — глянув спідлоба Джонні.

— А якщо вони рухатимуться навпростець пустелею? — вона подивилася на піцу. Після того що трапилося в Мачалі, їсти не хотілося. — Як «М939» почувається на бездоріжжі?