Розділ «Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс»

— Нічого, — Джонні опустив кришку MacBook’а, зісковзнув із ліжка та попрямував до виходу. — Просто вони мають право знати, що нам, імовірно, від початку доведеться «діяти за ситуацією».

XC

П’ятниця, 23 січня, 19:47 (UTC –4)

Траса № 23, Чилі

Повітря тремтіло та мінилося, наче водне плесо під вітром, через що краї розпеченої жовтогарячої кулі, що застигла в заглибині між пагорбами на заході, опливали та коливалися, — призахідне світило нагадувало розплавлений метал, що хлюпається в невидимій, нахиленій до горизонту чаші.

Лаура Дюпре відійшла від покинутого скутера на три з половиною кілометри. Вона не усвідомила, коли зупинилася, та, безсило звісивши руки вздовж тулуба, втупилася в сонце. Їй здавалося, що сонячний диск шкварчить, наче клапоть м’яса, кинутий на сковорідку, а вона не чує шкварчання, бо оглухла. Дивно, але француженка зовсім не переймалася глухотою. У якийсь момент жінка зосередила увагу на променях, які в ту мить скидались на щось осібне, відокремлене від сонця, та які дробилися, чіпляючись за її вії, і міріадами яскравих цяток затоплювали поле зору. Плями зіштовхувались і зливалися, формуючи калейдоскопічні візерунки небувалої, космічної краси.

А потім утома взяла своє: Лаура вирубилася та без жодного звуку повалилася ницьма на пісок.

Прохолодний вітер кидався ще теплим піском у її скуйовджене волосся…

XCI

П’ятниця, 23 січня, 19:48 (UTC –4)

Сан-Педро-де-Атакама, Чилі

Обличчя зникло за вікном. Ще через секунду від шиби відклеїлися долоні. Тимур розрізнив змазаний сутінками силует, який рвонув убік вулиці.

— АНІ РУШ! — долинув із-за рогу розкотистий голос Ріно.

Українець не замислювався над тим, що робить, і кинувся за преподобним. Він вибіг на ґанок у той момент, коли здоровань, неначе захисник в американському футболі, пірнув навперейми втікачу, у польоті обхопив його за тулуб, повалив навзнак і сам розтягнувся на піску поруч. Тимур не встиг змигнути оком, а ґевал уже сидів на колінах, відводячи праву, із зігнутим ліктем, руку назад. Українець застиг на краю ґанку; через викид адреналіну живіт затопило холодом, а спиною до шиї підіймалися мурашки. Втім, переляк минав. Тимур знав, що зараз буде: «Він його вирубить, зараз Ріно трісне йому в пику і виру…»

Натомість Ріно Ґроббелаар розтиснув кулак і вражено скрикнув.

— ШТАЄРМАН?!! — ліва рука преподобного, яка тяглася до шиї переможеного та практично голого втікача, застигла в повітрі.

Тимур Коршак зіскочив із ґанку та закляк, так, наче його ступні поприбивали цвяхами до землі. «Звідки я знаю це прізвище?» — перше, що він подумав. А наступної миті він витягнув голову, щоб краще роздивитися чоловіка, що простягся біля Ріно на піску, та пригадав.

— Розтуди твою маму! — вихопилося в українця. — Оскаре, це ти?

Незважаючи на скатане в брудні клубки волосся, сплутану із просивинами бороду, що діставала до грудей, і засмагу, Тимур упізнав Оскара Штаєрмана — чилійця з єврейськими коренями, — який у серпні 2009-го особисто прилітав до Києва, щоб запропонувати йому, Тимуру, роботу в «NGF Lab», а опісля відвезти до Атаками. Штаєрман був адміністратором проекту.

Груди заполонив холодок — не так від страху, як через шок від усвідомлення того, що дженджикуватому Оскару Штаєрману, який навіть у найбільш спекотний день розгулював лабораторним комплексом у діловому костюмі та начищених до блиску туфлях, удалося впродовж п’яти з половиною років вижити в пустелі.