Розділ «Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс»

— Чудово почувається, — відповів білявий агент. — Але, як на мене, з’їхавши з траси, вони тільки змарнують час. Ніхто не здатен гнати пустелею на п’ятитонній вантажівці зі швидкістю сто кілометрів за годину. Це не ралі Париж — Дакар.

До губ Лізи Торнтон підступило заперечення, але вона змовчала. Прихилившись до поцяткованого морозом вікна, жінка споглядала внизу одноманітну пустельну поверхню зі слідами від давно пересохлих річок, яка в призахідному світлі нагадувала відполіровану до блиску мармурову стільницю. Щось було не так із усіма цими відстанями. Біль розсипався іскрами в її голові, і Ліза ніяк не могла збагнути, що саме.

LXXXVII

П’ятниця, 23 січня, 18:31 (UTC –4)

Траса № 23, Чилі

Сонце сліпило, і вона не могла їхати швидко.

За годину Лаура подолала трохи більше ніж сорок кілометрів, до Калами зоставалося приблизно стільки ж, коли раптом двигун скутера «Vespa» закашлявся та заглух.

Руки вмить заніміли від страху, так, наче в них налили розплавленого, але чомусь холодного, мов крига, свинцю. Француженка вирулила на узбіччя та поставила ногу на пісок. Щонайменше хвилину вона сиділа, не наважуючись заводити мопед. Зрештою тремтячими пальцями торкнулася електричного стартера. Двигун чмихнув, задеренчав і… заторохтів рівніше. Намагаючись не дихати, Лаура відірвала ногу від землі й рушила.

Через півтора кілометри все повторилося знову: двигун похлинувся, кільканадцять разів бухикнув, після чого затих. І тоді француженка зрозуміла, що проблема не в двигуні, все значно банальніше — у неї закінчується пальне. Індикатор рівня палива в бакові стримів на міліметр вище від позначки з літерою Е — empty[108], проте він тримався на тому самому місці від часу виїзду із Сан-Педро, а це наштовхувало на висновок, що паливомір несправний. Жінка постукала пальцем по скельцю. Безрезультатно — стрілка не зсунулася з місця.

Лаура спробувала знову завести мопед. Цього разу їй удалося лише з третього разу. Протягнувши ще півкілометра, «Vespa» остаточно зупинився та більше не реагував на жодні маніпуляції зі стартером.

— От і приїхали, — прошепотіла психіатр. Від страху руки вкрилися пухирцями, а шкіра на спині та під пахвами — холодним потом. Вона боялась озирнутись і подивитися на схід: їй здавалося, що від гір — зі сходу, звідки виповзає темнота, — за нею поженуться зліплені з піску та каміння монстри.

Лаура спересердя копнула мопед і повалила його на пісок. А потім сіла біля заднього колеса, підтягнула коліна до грудей і розплакалася. Вона плакала хвилин двадцять, а то й півгодини, то затихаючи до ледве чутного квиління, то захлинаючись у заливистих риданнях. Вона втихомирилася, коли почала мерзнути — із настанням вечора температура стрімко падала, — оскільки їй чомусь не вдавалося одночасно плакати та тремтіти від холоду.

Заспокоївшись, француженка спробувала прикинути, скільки кілометрів відділяє її від Калами. Сорок? Сорок п’ять? Якби не втома та відсутність води, вона могла б дійти до міста.

— Могла б?.. — Лаура скреготнула зубами. — Хіба в мене є вибір?

Вона нарешті відважилась й оглянулася на схід, де поміж невисокими піщаними пагорбами зникала занедбана дорога. У призахідному світлі голі андійські схили набули густо-фіолетового кольору і стали рельєфними, немов збільшена під лупою шкіра крокодила. Лаура знала, що за оманливо красивими хребтами ховається бездушна пітьма, яка нафтою поллється на рівнину, щойно сонце сховається за горизонтом. Зволікати не можна було. Вона мусить дійти до Калами або — хай як банально це прозвучить — померти. Сорок кілометрів — десять годин — до ранку вона має дістатися.

Француженка підвелася, закинула наплічник на спину, востаннє кинула тужливий погляд на схід, а тоді, вчепившись долонями за лямки, пішла дорогою на захід.

Над горами за її спиною з безумною люттю спалахували перші зорі.

LXXXVIII

П’ятниця, 23 січня, 19:36 (UTC –4)

Сан-Педро-де-Атакама, Чилі