Розділ «Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс»

А далі сталося щось зовсім неймовірне. Скориставшись заціпенінням преподобного, Оскар видряпався з-під нього та ногою щосили зацідив у груди. Навряд чи Штаєрман прицілювався, але влучив точно в сонячне сплетіння. Ґроббелаар кавкнув, хапнув руками повітря та зігнувся, ледь не торкнувшись лобом землі. Чилієць, на якому з одягу була лиш якась брудна ганчірка на стегнах, перевернувся навкарачки, розпрямився та, задираючи ноги, почесав геть. Коли Тимур присів біля Ріно, Оскар уже зник поміж нагромадженням глиняних будинків на південному сході селища.

— Ти як?

Здоровань скривився та спересердя жбурнув услід Штаєрману жменю піску:

— Козел… — прохрипів ґевал. — Фух… Тварина!

Він спочатку звівся навпочіпки, посидів хвилину, не піднімаючи голови, і тільки потім обережно встав.

Тимур і Ріно перезирнулися й одночасно поставили одне й те саме запитання:

— Що він тут робить?

Преподобний провів пальцями по скуйовдженому волоссю.

— Чекай… — на лобі Тимура пролягли зморшки, — вилетіло з голови, що з ним сталося 2009-го? Хіба Оскар не загинув під час бомбардування?

— Ні, — заперечив Ріно. — Він не витримав. Пішов у пустелю. За день чи два до того, як усе скінчилося.

Обличчя українця посвітлішало:

— От чорт! Я згадав.

Він воскресив у пам’яті той епізод, коли Оскар Штаєрман, залишивши магнітну перепустку в електронному замку, вийшов за зовнішню огорожу комплексу та попрямував у пустелю. Лаура з Тимуром тоді здивувалися, а Ріно пояснив, що таке трапляється. Із його хлопцями, які воювали в Анголі, таке не раз бувало: в голові щось наче лопається, гаснуть усі лампочки, після чого боєць устає і без зброї та бронежилета йде до укріплень ворога. Або ще кудись. Тимур пригадав, як він із Лаурою, Ріно й Аланом Ґрінлоном стояли біля воріт «NGF Lab» і дивилися вслід Штаєрману, доки силует чилійця не злився з пустелею. Відтоді, і аж до сьогодні, Оскара ніхто не бачив. Усі вважали — і це здавалося логічним, — що чилієць загинув у пустелі від зневоднення.

Українець раптом згадав іще один момент.

— Він же не був зараженим! Ми перевіряли його.

Ріно, все ще трохи кривлячись, кивнув:

— Так. Дженджик був чистим.

— Тобто він нормальний?

Здоровань напнувся та смачно сплюнув на пісок:

— Ні, фелла, він який завгодно, але не нормальний. Людину, яка шість років прожила, харчуючись недоїдками з покинутого селища та п’ючи приправлену землею юшку з власноруч викопаного колодязя, не можна назвати нормальною.