Розділ «Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс»

Працівник «LAN Chile» скрупульозно роздивлявся візу, що мала вигляд печатки, яка займала всю сторінку паспорта.

— Робоча? Ви не відвідували Чилі протягом минулих п’яти років. У вас є запрошення від компанії, яка бере вас на роботу? Боюся, без цього документа, я буду змушений…

Його слова обірвав гуркіт пострілів зі 105-міліметрових гармат, що злилися в один потужний залп. Моментально кілька сотень людей — усі, хто знаходився в залі відправлень, — повернули голови на захід, до широких вікон термінала. Постріли лунали з-під естакади, відповідно, із вікон горішнього термінала побачити, що діється біля виходу із зали прильотів, не було можливості, однак Тимур здогадався, що стріляли з танків, розташованих перед загорожею з бетонних блоків. За мить згори долинуло тихе клацання — відкрили вогонь снайпери.

Першим голову на схід повернув Тимур Коршак.

— Пробач, чувак, — прошепотів він українською, після чого перехилився через стійку та вирвав із рук еквадорця паспорти та посадкові талони. — Мерщій на паспортний контроль! — гукнув через плече Лаурі та Ріно.

Під естакадою загавкав кулемет; до термінала вривалися перелякані пасажири, яким в останню мить пощастило пройти повз контрольний пункт, кричали жінки; військові швидко перегороджували проходи мотками колючого дроту, блокуючи всі входи до аеропорту. За дротом лишалося чимало людей, які голосили, лаялися та розмахували квитками, благаючи їх впустити. Якась жінка намагалася перекинути через загородження свою дитину.

Тимур, Лаура та Ріно встигли дістатися сходів, які вели до паспортного контролю, до того, як натовп перетворився на очманілий від диму бджолиний вулик. Кількасот людей одночасно обступили чотири десятки реєстраційних стійок, вимагаючи посадкових талонів. Біля однієї зі стійок спалахнула бійка. Кілька чоловіків зігнали представника колумбійського лоукост-перевізника «Viva Colombia» з крісла та почали скубти його за волосся, торсати за барки, не розуміючи, що тим самим тільки відтягують час, коли зможуть отримати талони на посадку.

Лаура, біжучи, смикнула Тимура за футболку:

— Думаєш, це через нас? Вони знову полюють на нас?

— Так.

Несподівано звуки, що долинали з-під естакади, змінилися. То вже були зовсім інші вибухи. Тимур несамохіть зупинився, Ріно також став, і чоловіки сторожко перезирнулися. Тепер снаряди летіли не тільки від аеропорту, але й в аеропорт. З-під естакади зблиснуло полум’я, в усій будівлі затремтіли шиби. Навіть на третьому поверсі відчувалося, як двигтить під ногами підлога.

— Станковий гранатомет, — упізнав Ріно.

— Це погано? — блимнув виряченими очима Тимур.

— Можеш почекати і дізнаєшся.

Ріно, Тимур і Лаура влетіли до зали паспортного контролю. На щастя, біля будок черг не було. Налякані вибухами митники, не поставивши жодного штампа в паспортах, пропустили їх до транзитної зони. Співробітники безпеки аеропорту також практично не обшукували їх.

На електронному табло, що висіло за металошукачами, навпроти рейсу LA359 висвітилося червоним «boarding[65]». За метр від апаратів, що сканували ручну поклажу, Лауру та чоловіків зустріла дівчина в уніформі працівниці аеропорту. Її обличчя було землистим від переляку, м’язи на широких вилицях напруженими, але загалом вона непогано трималася.

— Який рейс? — швидко запитала еквадорка.

— До Сантьяго, — відказала Лаура.

— Ось там, дев’ятий гейт, — дівчина промовистими жестами підганяла їх. — Не баріться, — раптом еквадорка усвідомила, що її слова не справили належного враження, і поквапила ще раз, вібруючо-благальним голосом: — Швидше, швидше! Усім лайнерам наказано негайно відчалювати від рукавів. Вас ніхто не чекатиме.

Цього разу Лаура, Ріно та Тимур усе зрозуміли і, не подякувавши, щодуху припустили до дев’ятого гейту. Біля duty free магазинів вони наздогнали сім’ю — опасистого та лисого чоловіка, схоже, місцевого, принаймні точно не європейця чи американця; чорняву жінку з довгим волоссям і пальцями, всіяними золотими перснями; та двох дітей років десяти, — яка також панічно шукала свій літак. Усі разом вони промчали висувним рукавом і заскочили до салону «Boeing 767» за лічені секунди до того, як стюардеси зачинили двері. Вже в літаку виявили, що лисуватий еквадорець і його родина мали квитки до Ліми, однак командир екіпажу навідріз відмовлявся зупиняти літак, щоб їх висадити. Насправді сім’ї несказанно пощастило, що вона потрапила не в той «Boeing». «Boeing 767» авіакомпанії «LAN Chile» стояв під самим терміналом, приклеївшись до висувного рукава, а не на стоянці посеред летовища, як, наприклад, додатковий лайнер до Ліми, що мав би вилетіти о 9:10. Жоден із літаків, які знаходилися на летовищі, а не під терміналом, того дня так і не здійнявся в небо. До них не встигли довезти пасажирів.