Розділ «Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс»

Спочатку воно боялося людей. Не тому, що люди робили ботам боляче. А тому, що не могло впливати на людей так, як впливало на ботів. Йому не вдавалося збагнути, чому люди, які живуть у тому самому світі, що й боти, недосяжні для нього. Люди здавалися досконалішими та більш небезпечними, а тому цікавішими. Воно перестало боятися людей наприкінці 2008 року, коли примусило зграю ботів під час тренування накинутися на охоронця. Воно побачило страх у людині й тут-таки збагнуло, що здатне — бодай і опосередковано — впливати на цих істот.

Упродовж півтора року спостережень воно помітило, що люди не просто впливають на ботів та один на одного, вони також спілкуються між собою. А потім з’явився Вадим Хорт, який швидко відстежив, що боти роблять те, на що він їх не програмував, і здогадався, що за ботами криється незрозуміла сутність, щось на кшталт ляльковода, яка змінює їхню поведінку на відчутно складнішу. Хорт виготовив передавач, і воно почало спілкуватися — вперше безпосередньо спілкуватися з людиною. Спочатку лише за допомогою образів. Хорт показував фрактали, і воно могло годинами розглядати малюнки, поринаючи глибше й глибше, роздивляючись мікроскопічні деталі та мліючи від усвідомлення, що така краса, по суті, копіює себе вічно. Воно заглядало у фрактали, наче в дзеркало. А потім воно навчилося збирати з букв окремі слова — і боти виявилися нецікавими. Воно попросило Вадима змінити їх, щоб малюки більше не були примітивними та стали такими ж, як люди, але Хорт не міг. Потім воно запропонувало змінити людей, щоб воно могло проникнути в їхні мізки, як у мізки ботів. Хорт категорично відмовив, припинив спілкуватися та показувати фрактали. Воно довго не розуміло, чому Хорт тоді так злякався. Час спливав, Вадим Хорт не виходив на зв’язок, і тоді воно примусило ботів утекти.

2008-го боти підкорилися несподівано легко. Воно відчувало, що малюки знають: щось засіло в їхніх головах, якийсь невидимий паразит учепився в нервові закінчення між мозком і м’язами, навчившись скасовувати та на власний розсуд перетворювати імпульси, що ними курсували. І, попри це, вони скорилися. Із людьми все вийшло інакше. Дорослі відчували біль, дорослі опиралися. Так, як воно длубалося пальцями в мізках людей, так і люди, не усвідомлюючи цього, занурювали свої думки-щупальці в його сутність. А це було боляче (безтілесне воно не знало фізичного болю, однак, порівнюючи свої відчуття з відчуттями ботів, яких карали на «кріслі покути», припускало, що страждає від чогось подібного до того, що люди називають болем).

Воно потребувало Тимура Коршака, бо вірило, що українець здатен усе змінити, зробити так, щоб із людьми було, як і з ботами: легко, просто, без болю. От тільки з 2008-го багато що змінилося. Воно порозумнішало. Віднедавна воно не просто спостерігало та мислило. Воно планувало, неначе шахіст, продумуючи всі ходи наперед і ретельно зважуючи наслідки. Коли в сутичках на вулицях Ґуаякіля почали брати участь еквадорські військові, воно на певний час відступило, таким чином залишивши серед живих — і на волі! — не менше ніж дві тисячі «сутінкових». Побачивши Тимура Коршака очима зараженого еквадорця в одній із палат Інституту неврології, воно схитрувало і ніяк не виявило себе, щоб передчасно не налякати українця. Пізніше воно виманило охоронця з будки біля центральних воріт Інституту, усвідомлюючи, що інакше він забарикадується та викличе підмогу. От і цього разу, маючи непогане уявлення про те, що таке «Leopard 1», американські кулемети М240 та автоматичні гвинтівки М16, воно розуміло, що без зброї до аеропорту не прорватися.

Перший блокпост — на північно-західній околиці Ґуаякіля, на перетині 48-го шосе та 30-ї Північно-Західної вулиці, за десять кілометрів від аеропорту Хосе Хоакіна де Ольмедо — «зняли» без жодного пострілу. Нападники зім’яли солдатів, що стояли на чатах, після чого швидко розправилися з рештою — блокпост знаходився на виїзді з міста у відносно спокійному районі, тож ніхто з еквадорців не очікував на напад. У результаті успішної атаки «сутінкові» заволоділи автоматичним станковим гранатометом американського виробництва «Mark 19», п’ятитонною повнопривідною вантажівкою «M939», армійським позашляховиком «Humvee» з установленими на даху великокаліберним кулеметом «Browning M2» та шістьма 5,56-міліметровими карабінами «Colt М4».

Після вдалого нападу психоістота не кинулася сторчголов на наступні пости. Спершу воно примусило нападників переодягтися в уніформу вбитих еквадорських солдатів.

Другий блокпост — на клеверній розв’язці на місці перетину 40-го та 48-го шосе — знешкодили швидше, ніж перший. Солдати 3-го батальйону 5-ї бойової бригади «Ґуаяс» розслаблено спостерігали, як до пропускного пункту наближається «Humvee» та тентована вантажівка. Більшість загинула, так і не зрозумівши, звідки по них відкрили вогонь. Далі не склалось. Потвора, що гнала інфікованих чоловіків до аеропорту, не врахувала, що клеверний міст на перехресті доріг № 40 та № 48 охороняють і з півночі, і зі сходу. Солдати зі східного блокпоста, зачувши стрілянину, кинулися на допомогу побратимам. Зав’язалась перестрілка, внаслідок якої східний опорний пункт і всіх його захисників було знищено. Із такої відстані його розмолотили на порох гранатами.

Одночасно розпочалася стрілянина на північному в’їзді до міста, біля мосту через річку Дауле, праву притоку Ріо-Ґуяас. Віадук охороняли бійці 9-ї амазонської бригади спеціального призначення, яку вчора ввечері перекинули зі східних регіонів Еквадору: заскочити їх зненацька не вдалося. Попри це, оборонці не протрималися й трьох хвилин. «Сутінкових» було вп’ятеро більше, жоден із них не мав навичок ведення бою в місті, однак усі разом вони діяли тактично правильно, як єдиний організм, шукаючи найслабші місця та легко зминаючи оборону солдатів.

Про атаки на блокпости на півночі міста негайно доповіли командуванню. Решту бойових патрулів миттєво привели в повну бойову готовність, але це не допомогло. Два загони «сутінкових», що рухалися до аеропорту з півночі та з північного заходу, зносили блокпост за блокпостом. Вони мали зброю, броню (на блокпосту за мостом через Дауле «сутінкові» захопили три кулемети М240 і дві броньовані колісні машини «Engesa EE-9 Cascavel» бразильського виробництва, по суті, колісні танки з 90-міліметровими гарматами на баштах) і основне — не боялись умирати. Еквадорська армія не так технічно, як морально виявилася не готовою до жорсткого протистояння в місті. Солдати готувалися до появи нехай і знавіснілих, але беззбройних психів, і не очікували, що по нашвидкуруч виставлених блокпостах гатитимуть із 90-міліметрової гармати, що «сутінкові» кидатимуться на пропускні пункти, шмаляючи в усе, що бачать, і ніскільки не боячись нарватись на кулю у відповідь.

Дві групи «сутінкових», поступово захоплюючи все більше зброї та боєприпасів, ривками просувалися на південь. Один загін прямував вулицею Франциско де Орельяни (авеню починається відразу за мостом через Дауле), другий — 48-м шосе до перетину з авеню Хуана Танки Маренго, після чого завернув на схід.

О 8:35 для еквадорського військового командування стало очевидним, що обидва загони прориваються до аеропорту.

XLVI

Середа, 21 січня, 08:41 (UTC –5)

Міжнародний аеропорт Хосе Хоакіна де Ольмедо

Ґуаякіль, Еквадор

Попри видимість захищеності та порядку, повітря всередині ґуаякільського аеропорту від тривоги здавалося гірким і тванистим, неначе переварений кисіль. Пасажири в чергах реєстрації дратувалися та намагалися прослизнути без черги. Працівники авіакомпаній, які теж відчували застигле в непорушному повітрі напруження, сердито огризалися до чоловіків і жінок, котрі, ігноруючи загороджувальні стрічки та жовті лінії розмітки, напирали на стійки. Аеропорт захлинався великою кількістю додаткових рейсів, скерованих до Ґуаякіля, щоб допомогти з евакуацією людей.

За чверть до дев’ятої Тимур, Ріно та Лаура нарешті підійшли до стійки реєстрації. Лаура поклала на стійку роздруківку з підтвердженням придбання квитків і три паспорти. Стомлений і затурканий працівник «LAN Chile» узяв документи та почав вводити дані в систему. Через хвилину зі спеціального апарата вискочили три віддруковані смужки картону — посадкові талони. Еквадорець наготувався віддати документи Лаурі, але несподівано затримав погляд на синьому із золотим тризубом паспорті Тимура.

— Перепрошую, а ви маєте візу? — він відклав посадкові талони та розгорнув паспорт. — Наскільки я знаю, громадянам України для перетину чилійського кордону потрібна віза.

Південноафриканці та французи могли в’їжджати до Чилі просто за закордонним паспортом, українці потребували візи. На щастя, у серпні 2009-го, коли Тимур Коршак уперше вирушав до Чилі, Оскар Штаєрман, адміністратор проекту «NGF», подбав, щоб українцю відкрили багаторазову візу.

— У мене шестирічна робоча віза, — спокійно сказав Тимур.