Розділ «Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс»

Ванна кімната, як і в ґуаякільському «Dreamkapture hostal», була загальною, причому єдиною на поверх, а тому митися довелося по черзі. Першим пішов Тимур, за ним — Лаура, останнім у душ поліз Ріно. Поки Ріно мився, Тимур скористався планшетом Лаури та зайшов на свій акаунт у Facebook, обмірковуючи те, що написати дружині. В Україні була третя ночі, Аліна спала та не могла відповісти, що, відверто кажучи, не надто засмутило Тимура. Він не хотів устрявати в чергову сварку. Чоловік швидко написав: «Привіт! У мене все добре, ми вилетіли до Чилі. На днях вирушатиму додому. Коли саме — ще повідомлю. Цілую» і натиснув кнопку «Надіслати». По тому кілька хвилин він переглядав новини про Україну. На сході точилися бої за Донецький аеропорт. Бойовики ЛНР погрожували обстрілами жителям селищ Щастя та Станиця Луганська, якщо ті не вийдуть на мітинг проти українських військ. Під Маріуполем терористи завдали масованих ударів і висунули техніку під місто. В Україну ввійшли ще дві тисячі російських військових. Долар на міжбанківському ринку сягнув позначки 16,22 гривні… Тимур закрив браузер, щоб не накручувати себе. Він відчував, що збожеволіє, перегорить, як лампочка розжарення від раптового стрибка напруги, якщо до всього, що пережив учора та сьогодні, додадуться думки про події в Україні.

До кімнати повернувся Ріно. Вони домовилися, що перед сном вийдуть повечеряти в місто. Лаура та Тимур стояли готовими, преподобний узявся швидко одягатися. Українець, скептично вигнувши брову, спостерігав, як здоровань защібує сорочку на всі ґудзики та дбайливо поправляє білий комірець.

— На біса ти надягаєш цей комірець? — Тимур тицьнув пальцем у шию Ґроббелаара. Ріно не зреагував. — Чувак, я серйозно. Я, звісно, можу встромити собі в задницю фазанячі пера та почати кудахкати, але це ж не означає, що я павич, правда?

Ріно глипнув на Тимура, як на таргана, що повзе по стелі, але до якого ліньки звестися, щоб убити, і продовжив незворушно прилаштовувати комірець.

На шафці під дзеркалом, біля якого чепурився преподобний Ґроббелаар, дзенькнув телефон. Ріно ледь насупився, зиркнув на апарат і підняв слухавку.

— Алло.

Лаура та Тимур зацікавлено дивилися на ґевала. Несподівано лоб Ріно збрижився, а шкіра, яка після душу пашіла рум’янцем, перетворилася на безбарвний струхлявілий пергамент. Складалося враження, наче здорованю плеснули в обличчя сірої фарби. Вивчаючи його поглядом, Тимур відчув, як живіт вистиг, кишками поповзла льодяна змія та раптом дуже захотілося до туалету: якщо Ріно блідне, так і знай — жди неприємностей. Із біса великих неприємностей.

Ріно Ґроббелаар відхилив слухавку від вуха, прикрив її долонею та глянув на українця:

— Це тебе, — слова звучали так, наче здоровань промовляв, заштовхавши до рота чималий кавалок мокрого картону.

Попервах Тимур не зрозумів:

— Із рецепції?

— Тимур Коршак, — тим самим «картонним» голосом сказав Ріно. — Закордонний дзвінок. Хтось телефонує з-за меж Чилі та просить до телефона Тимура Коршака.

Лаура зіскочила з крісла, ніби її вдарило струмом:

— Хто може знати, що ми тут?

— Ніхто, Лауро, — прошипів Тимур і подивився на ґевала так, мовби той стискав у руці чорну мамбу, а не телефонну трубку. — Ніхто.

LI

Джеймі Макака без проблем дістався до Terminal San Borja (колись — Terminal Norte) на півночі Сантьяго-де-Чилі. Під час звільнення із в’язниці держава надала карликові одноразову допомогу в розмірі 100 тисяч песо (приблизно 152 євро) на «облаштування» нового життя, 30 тисяч із яких він витратив на купівлю квитка на автобус до Антофагасти. Автобус залишав Terminal San Borja о другій пополудні та прибував до пункту призначення через 19 годин — о дев’ятій ранку наступного дня. Звідти було рукою подати до Токопійї. Згідно з вироком суду в Джеймі конфіскували майже все рухоме та нерухоме майно, зокрема два будинки на узбережжі та мопед. Єдине, що лишили, — крихітну однокімнатну квартиру на сході Токопійї. Суддя вирішив, що Джеймі придбав її до того, як став бандитом. Крім того, та квартира виявилась єдиним житлом, яке не використовували як склад для зброї та наркотиків. За умовами дострокового звільнення впродовж трьох днів після прибуття до Токопійї Джеймі мусив зареєструватися в найближчому до місця проживання поліційному відділку та щотижня з’являтися до чергового полісмена, інакше ризикував знову потрапити за грати. Чилійська республіка також зобов’язувала його впродовж двох тижнів знайти роботу. Якщо через чотирнадцять днів після звільнення Макака не покаже правоохоронним органам довідку про працевлаштування, його силоміць запроторять шахтарем на одну з численних мідних копалень, розкиданих довкола Антофагасти.

Перед відправленням Джеймі Макака пообідав, купивши в привокзальній ятці варені боби та булку з шоколадом, після чого придбав собі нову sim-картку оператора «Movistar». Мобільний телефон, який йому повернули перед тим, як випустити за ворота «Пунта Пеуко», працював, але номер давно заблокували. У кишені залишилося 58 тисяч песо.

Комфортабельний автобус класу «semi cama[68]» вирушив у дорогу о 14:10 і швидко виїхав за межі міста. Джеймі відхилив спинку крісла, настільки великого, що міг витягнутися на повний зріст, і промацував очима пустельний пейзаж, що тягнувся вздовж Панамерикани. Поступово перша хвиля ейфорії відступила, а на її місце прийшла щемлива чорнота. Джеймі замислився над тим, як тепер житиме, і що більше думав, то більше супився. Він нікому не потрібен, на нього ніхто не чекає, йому доведеться вперше в житті піти на роботу, де за кожним його рухом наглядатимуть… Несподівано Джеймі Макака збагнув, що життя на волі майже не відрізнятиметься від перебування в «Пунта Пеуко», тільки працювати доведеться більше. Він довго вагався — минуло шість годин, небо над пустелею почало заростати пітьмою, — перш ніж наважився зателефонувати Леонардо Каберрі, мексиканцю, який більше півтора десятка років нелегально проживав у Токопійї, займаючись дрібними та зазвичай такими, що не вирізнялися кришталевою чесністю, оборудками, а також підторговуючи травою. Про Каберру говорили, що за гроші він здатен дістати будь-яку річ у межах Латинської Америки, і таке твердження загалом відповідало реальності. Після того як 18 серпня 2009-го до Джеймі завітали «ангели», Макака подався по протигази й альдостерон саме до Каберри. І мексиканець за лічені дні все дістав.

Джеймі Макака, все ще вагаючись, натиснув кнопку виклику. Він боявся почути повідомлення про те, що номер недійсний, і водночас боявся, що Каберра відповість. Пігмей сам не знав, навіщо телефонує мексиканцю. Мабуть, тому, що більше не мав кому телефонувати. Леонардо був чи не єдиним кримінальником північного Чилі, який уникнув облав і не загримів до в’язниці у вересні—жовтні 2009-го після того, як Макака завалився до законників у Сантьяго та виклав усе про наркоту та решту своїх доблесних учинків упродовж останніх десяти років.