Розділ «Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс»

— Так. Звісно. Це ж поряд.

Не так щоб дуже поряд, але ближче, ніж Європа чи Південна Африка. Значно ближче.

— Тоді пропоную проголосувати. Ріно має рацію: в Ґуаякілі нам більше немає чого робити, але я хочу полетіти до Чилі. Повернутися в Атакаму.

— Я проти, — просто сказав Ріно.

— О’кей, — кивнув Тимур і подивився на Лауру: — А ти? Твоє слово вирішальне.

Психіатр не зрозуміла мотивів українця:

— Що змінилося за сьогодні? Впродовж минулих трьох діб ти нам мізки виносив, проклинаючи за те, що ми з Ріно притягли тебе до Еквадору.

— Я й зараз проклинаю. Але… — Тимур замислився. Йому було непросто пояснити. У голові все булькало та вирувало, наче в казані: напис на стіні, малюнки «сутінкових», два гелікоптери, з яких солдати розстрілюють натовп на подвір’ї Інституту неврології (натовп, у якому, напевно, знаходилися незаражені), та Лаура, що вилазить з-під уламків «NGF Lab». — Вони малюють Атакаму, лабораторії, яких ніколи не бачили.

Лаура ледь руками не сплеснула:

— Ще кілька годин тому ти казав, що це просто ілюстрації, які нічого не означають! І ти хочеш, щоб ми полетіли в Атакаму через те, що «сутінкові» зображують комплекс, якого давно немає? Тимуре, малюнки дають змогу довести напевно лиш одне: у головах «сутінкових» засіла психоістота, вона із незрозумілих нам причин прагне повернутися в Атакаму, та я сумніваюсь, що це їй допоможе. Воно і тебе кликало, але ти не допоможеш цій примарі, навіть якби згодився.

Тимур знизав плечима:

— Я не наполягаю. І не стверджую, що в Чилі ми знайдемо панацею від ґуаякільської проблеми. Я тільки припускаю, що в Атакамі зосталося щось таке, що пояснить усе та дозволить зрозуміти, із чого ця проблема виникла. Останнє слово за тобою.

Лаура жувала нижню губу. Вона не бачила сенсу в поїздці до Чилі, бо вважала, що це лише марнування часу. Водночас психіатр не мала вибору: їм трьом потрібно дати драла з Еквадору. До Європи вони точно не долетять, грошей у неї якраз на переліт до Чилі. Тимур, сам того не усвідомлюючи, запропонував їй спосіб бодай і не вирішити, то хоча б відкласти вирішення цього питання. Що вони робитимуть в Атакамі та як добиратимуться звідти додому, жінка не уявляла, не хотіла навіть замислюватись над цим, значно важливішим завданням було вшитися з цього клятого міста.

— Ми летимо в Атакаму.

Тимур, очікуючи на заперечення, перевів погляд на Ріно Ґроббелаара. Ґевал тільки здвигнув бровами. Він, як і Лаура, не бачив сенсу в поїздці до згарища на місці «NGF Lab», водночас південноафриканцю не важило, куди летіти, аби тільки вислизнути з Ґуаякіля.

Господиня хостелу запросила до вечері. Впоравшись із яєчнею та напившись чаю, Тимур, Лаура та Ріно повернулися до своєї кімнати. Лаура Дюпре взялася за планшет.

Атакама виявилась не так уже й поряд, як спочатку здалося. Лабораторний комплекс «NGF Lab» було зведено в безлюдній пустелі за сорок кілометрів на південь від селища Сан-Педро-де-Атакама[61]. Найближче до Сан-Педро місто з аеропортом — це Антофагаста, столиця провінції Ель-Лоа. На жаль, прямих рейсів із Ґуаякіля до Антофагасти не було в природі. Лаурі довелося бронювати переліт до Сантьяго, чилійської столиці, яка знаходиться на одну тисячу сто кілометрів південніше від Антофагасти, а вже звідти добирати рейс до Антофагасти, щоб прямувати знову на північ. У результаті вони пролітали зайві дві тисячі кілометрів, однак інших варіантів не знайшлося.

Жінці пощастило: на рейс LA359 авіакомпанії «LAN Chile» з Ґуаякіля до Сантьяго залишалося якраз три вільні місця. Літак вилітав з аеропорту Хосе Хоакіна де Ольмедо о 9:20 і прибував до столиці Чилі о 16:15 за місцевим часом. О 17:35 в аеропорту Артуро Меріно Бенітеса вони пересідали на рейс LA138 до Антофагасти. Загалом три квитки обійшлися у 2064 євро.

— Звідти як добиратимемося? — запитав ґевал. 2009-го всіх, хто приїжджав на роботу до «NGF Lab», зустрічали в аеропорту Антофагасти, після чого навпростець через пустелю везли до комплексу.

На рахунку Лаури Дюпре ще було трохи більше ніж одна тисяча чотириста євро.