Розділ «Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс»

Літак із Ґуаякіля приземлився в міжнародному аеропорту «Артуро Меріно Бенітес» о 16:02 за чилійським часом. Пілот підігнав 767-й носом до термінала, почекав, доки рукав, що випинався зі скляної будівлі, притулиться до борту лайнера, і тільки після того вимкнув табло «Застебнути ремені».

Лайнер з усіх боків оточили спецпризначенці в масках і зі зброєю напоготові. Біля виходу з рукава на пасажирів чекали озброєні працівники служби безпеки з собаками та лікарі. Перед розсувними дверима, що вели до термінала, стояв спеціальний тепловізор. Кожного, хто прилетів ґуаякільським рейсом, просили стати за кілька кроків від апарата, після чого лікарі роздивлялися зображення на екрані тепловізора. Пасажирів із високою температурою вилучали з натовпу та вели до карантинного приміщення. Насамкінець один із лікарів перевіряв очі щойно прибулих, записував їхні паспортні дані, номери телефонів і тільки після цього — якщо все було гаразд — дозволяв вступити до аеропорту.

Спливло чверть години, перш ніж Тимур і Лаура потрапили до термінала. Через синець на півобличчя, бандитську зовнішність і недоречний білий комірець Ріно перевіряли довше, ніж будь-кого іншого з рейсу LA359, однак зрештою і його відпустили. Затримали всього п’ятьох людей: двох еквадорців, аргентинця та дві чилійські жіночки, в яких, майже напевно, була звичайна застуда.

Паспортний контроль пройшли без затримок. Ніхто не присікувався до Тимурової візи. А о 17:00 Тимур, Ріно та Лаура зайняли свої місця в новенькому «Boeing 737», рейс LA138, який за двадцять хвилин мав вирулювати на зліт і нести їх на північ країни.

Політ пройшов без пригод. О 19:40 — точно за розкладом — літак авіакомпанії «LAN Chile» успішно приземлився в Антофагасті.

L

Середа, 21 січня, 19:52 (UTC –4)

Міжнародний аеропорт «Церро Морено»

Антофагаста, Чилі

— Déjа vu, — Тимур не очікував, але слова самі злетіли з уст.

Преподобний Ґроббелаар штрикнув його поглядом, мовляв, краще помовч. Вони стояли на автомобільній стоянці перед невеликою, завдовжки сто метрів будівлею аеропорту Антофагасти. Кожен згадував про своє. Вітер куйовдив волосся, торсав футболки, теплими моцаками пролазив під пахви та за спину. Від стоянки на схід тягнулась асфальтована дорога, яка через півкілометра впиралася в Панамериканську магістраль, що йшла строго на південь, до Антофагасти. Обабіч шляху — і зліва, і справа — лежала сіра, одноманітна рівнина, ще не зовсім пустеля, радше напрочуд неприваблива, вбивчо безлика пустка, котра сягала горизонту. У Чилі — розпал літа, сонце хилилося до заходу, але ще не сіло; густі, насичені (як це завше буває перед заходом) промені слалися над землею, мчали на схід, ні за що не чіпляючись, і розбивалися, наливаючи бронзою м’язисті андійські масиви, які, неначе зуби на викопаній з єгипетської гробниці щелепі мумії, виступали над небокраєм.

— Коли то було, — чи то запитала, чи то просто зронила думку, яку не мала наміру озвучувати, Лаура.

— Я прилітав 15 серпня, — Тимур вдихав повітря, зі змішаним почуттям іскристої полегкості й ірраціональної тривоги впізнаючи характерний для Антофагасти запах. Повітря здавалося сухим, аж шкарубким на дотик, і одночасно вщерть насиченим ароматами океану. За два кілометри на захід від злітно-посадкової смуги 01–19 розкинувся Тихий океан. Таким дивовижним повітря могло бути лише в Антофагасті — на кордоні між найбільшим світовим океаном і найсухішою пустелею на Землі.

— Пам’ятаю, — кивнула француженка. — На тебе всі чекали. Кейтаро та Ральф два тижні не могли нічого зробити з малюками, які втекли. Усі думали, що ти приїдеш, сядеш за клавіатуру та миттю все виправиш.

— Тільки я прилітав у обід, а не ввечері, — чоловік тицьнув пальцем у чисте від хмар небо. — Сонце стояло над головою.

— А мене забирали приблизно в такий самий час — перед заходом сонця, а тоді у пітьмі доправляли до комплексу. Тільки холодніше було. Відчутно холодніше.

2009-го Лауру Дюпре викликали раніше за Тимура, в той час, коли працівники «NGF Lab» ще не боялися виїжджати в пустелю після заходу сонця.

— Пішли, — буркнув ґевал, поправляючи лямку наплічника. За день до того, як він вирушив до аеропорту Антофагасти забирати Тимура Коршака й Оскара Штаєрмана, боти захопили та потягли в пустелю одного з його хлопців — гереро на ім’я Том. Ріно не розумів, який кайф у тому, щоб стовбичити посеред ще не вистиглого асфальтового майданчика та жувати шмарклі, згадуючи те, що давно минуло.

Вони не бронювали готель перед вильотом, а тому попросили таксиста підкинути їх до якої-небудь недорогої нічліжки неподалік центру. Шофер привіз їх до бюджетного, але ошатного готелю «Santa Eulalia» на вулиці Токонао в північній частині міста. Гордістю «Santa Eulalia» вважали його розташування: за триста метрів від океану та за кілометр від нової автобусної станції Антофагасти на перехресті вулиці Пайуано й авеню Педро Агірре Седра. Байдуже, що на кілометри довкола простягалися промислові квартали.

Єдина тримісна кімната виявилася вільною. Оглянувши її, Лаура залишилася задоволеною; чоловікам було байдуже: вони хотіли їсти та спати. Кімната коштувала 43 тисячі песо, або майже 66 євро за ніч, — геть немало для південноамериканської країни. З іншого боку, навряд чи Ріно, Тимуру та Лаурі вдалося б знайти щось дешевше: Антофагаста є потужним індустріальним центром із найбільшим у Чилі (практично європейським) рівнем прибутку на душу населення та, відповідно, вже багато років найдорожчим містом республіки. Коршак запропонував заплатити за всіх і розрахувався карткою. Після успішної транзакції його рахунок став «легшим» на 1322 гривні.